Уведомлений еще не было
7.8
Автор - Иван Франко
Подписчики

Иван Франко

1856 г. – 1916 г.
Іван Якович Франко
Кураторы

Краткая биография автора

Иван Яковлевич Франко — украинский писатель, поэт, беллетрист, учёный, публицист и деятель революционного социалистического движения в Галиции (Австро-Венгерской Империи). В 1915 году был выдвинут на получение Нобелевской премии, но преджевременная смерть помешала успешному завершению этого выдвижения.Один из инициаторов основания Русско-украинской радикальной партии, действовавшей на территории Австрии.В честь Франко город Станиславов переименован в Ивано-Франковск, а во Львовской области пгт Я...

Иван Яковлевич Франко — украинский писатель, поэт, беллетрист, учёный, публицист и деятель революционного социалистического движения в Галиции (Австро-Венгерской Империи). В 1915 году был выдвинут на получение Нобелевской премии, но преджевременная смерть помешала успешному завершению этого выдвижения.Один из инициаторов основания Русско-украинской радикальной партии, действовавшей на территории Австрии.В честь Франко город Станиславов переименован в Ивано-Франковск, а во Львовской области пгт Янов — в Ивано-Франково.Родился в семье крестьянина-кузнеца, мать была химиком; первые годы своего детства он в своих рассказах изображает самыми светлыми красками. Отец умер раньше, чем сын окончил дрогобычскую базилианскую «нормальную» школу. Отчим, тоже крестьянин, заботился о продолжении его образования. Вскоре умерла и мать Франко, так что на лето он приезжал в чужую семью — и все же пребывание в ней казалось мальчику раем в сравнении со школой, где грубые и необразованные учителя, поблажая детям богачей, бесчеловечно истязали детей небогатых родителей; по признанию Ивана Франко, ненависть к притеснению одного человека другим он вынес из нормальной школы. Как здесь, так потом в гимназии, он шёл первым учеником; летом гимназист пас скот и помогал в полевых работах; стихотворные переводы из Библии, античных и западноевропейских писателей, которыми он тогда занимался, писал на народном украинском языке.Поступив в 1875 году во Львовский университет, Франко присоединился к студенческому кружку партии так называемой «москвофильской», которая тогда была в Галиции ещё сильна; эта партия пользовалась в качестве литературного языка «язычием», то есть смесью церковнославянского со словами польскими и русинскими. На таком язычии Франко стал помещать в органе студентов-москвофилов «Друг» свои стихотворения и длинный фантастический роман «Детріи и Добощуки», в стиле Гофмана. Одним из первых кто обратил своё внимание на творчество молодого поэта Ивана Франко был украинский поэт Кесарь Александрович Белиловский, который в 1882 году в киевской газете «Труд» опубликовал статью «Несколько слов о переводе гётевского „Фауста“ на украинский язык Иваном Франко».Под влиянием писем киевского профессора Михаила Драгоманова, молодёжь, группировавшаяся вокруг «Друга», познакомилась с русской литературой эпохи великих реформ и вообще с русскими писателями, и прониклась демократическими идеалами, после чего и орудием своей литературной речи избрала язык галицкого простого народа — русинский; таким образом русинская литература получила в свои ряды, вместе со многими другими талантливыми работниками, и Франко. Разъярённые массовой потерей молодёжи, старые москвофилы, особенно редактор «Слова» В. Площанский, обратились к австрийской полиции с доносами на редакцию «Друга».[1] Члены её в 1877 году были все арестованы, и Иван Франко провел 9 месяцев в тюрьме, в одной камере с ворами и бродягами, в ужасных гигиенических условиях. По его выходе из тюрьмы от него, как от опасного человека, отвернулось все галицкое консервативное общество — не только москвофилы, но и так называемые народовцы, то есть украинофильские националисты старшего поколения. Франко должен был оставить и университет (он окончил университетский курс лет 15 спустя, когда готовился к профессорской кафедре).Как это пребывание в тюрьме, так и вторичное заключение в 1880 году и ещё одно и 1889 году близко познакомили Франко с разнообразными типами подонков общества и тружеников-бедняков, доведенных нуждой и эксплуатацией до тюрьмы, и доставили ему ряд тем для беллетристических произведений, которые печатались преимущественно в редактируемых им журналах драгомановского направления; они-то составили главную славу Франко и немедленно начали переводиться на другие языки. Из числа их выделяются: цикл рассказов из быта пролетариев-работников и богачей-предпринимателей на нефтяных приисках в Бориславе; проникнутые гуманным отношением к человеческому достоинству повести из жизни воров и «бывших» людей; чуждые религиозного и национального антагонизма рассказы и повести из быта евреев (переведено на русский язык несколько раз; стихотворные поэмы из жизни евреев, ищущих правды).Тюрьмой же навеяны и циклы лирических произведений, из которых одни, по оценкам ряда критиков, более глубокие и талантливые, но менее популярные, полны идеалистической грусти на широкие общечеловеческие мотивы, а другие, сделавшиеся в высшей степени популярными, энергично и эффектно призывают общество бороться против общественной (классовой и экономической) неправды. Франко проявил талант и в области объективного исторического романа: его «Захар Беркут» (1883, из времен татарского нашествия XIII века) получил премию даже на конкурсе национально-буржуазного журнала «Зоря», который не усмотрел в нём «натурализма Золя» (псевдоклассики и схоластики — галичане всегда выставляли против Франко этот упрек). В украинских губерниях Российской империи этот роман привлек серьёзное внимание читателей к его автору, столь непохожему на большинство деятелей культурного движения Галиции, и положил начало более близкому общению Ивана Яковлевича с украинцами Российской империи.За «натуралистическими» и «радикальными» произведениями Франко галичане тоже не могли не признать блестящего таланта, несмотря на то, что эти произведения содержали в себе вызов всему буржуазно-клерикальному галицкому обществу; огромная начитанность, литературная образованность и осведомленность Франко в вопросах политико-общественных и политико-экономических служили для «народцев» побуждением искать сотрудничества Франко в их органах. ‎Понемногу между Иваном Франко и народовцами установились мирные отношения, и в 1885 году он был приглашен ими даже в главные редакторы их литературно-научного органа «Зоря». Два года Франко вел «Зорю» очень успешно, привлек в сотрудники её всех талантливейших писателей из Малороссии, а примирительное свое отношение к униатскому духовенству выразил прекрасной своей поэмой «Панські жарти» («Барские шуточки»), в которой идеализирован образ старого сельского священника, полагающего душу свою за овцы своя. Тем не менее в 1887 году наиболее рьяные клерикалы и буржуа настояли на удалении Франко от редакции; другим народовцам не нравилась также чрезмерная любовь Франко к русским писателям (Франко и лично переводил очень много с русского языка, и многое издавал), в которой украинскому шовинизму чуялась «москалефильство».Высшую симпатию Франко нашёл зато у украинцев Российской империи. В то время в силу Эмского указа в России публикация произведений на украинском языке была сильно ограничена, поэтому его сборник стихов «З вершин і низин» («С высот и долов», 1887; 2-е изд., 1892) многими переписывался и заучивался на память, а сборник рассказов из жизни рабочего люда: «В поті чола» (1890); есть русский перевод «В поте лица», Санкт-Петербург, 1901), привезенный в Киев в количестве нескольких сот экземпляров, был нарасхват раскуплен. Кое-что он начал помещать в «Киевской Старине», под псевдонимом «Мирон»; но и в Галиции народовцы поневоле продолжали искать его сотрудничества и напечатали, например, его антииезуитскую повесть «Миссія» («Ватра», 1887). Её продолжение, «Чума» («Зоря», 1889; 3-е изд. — «Вик», Киев, 1902), должно было примирить народовцев с Франко, так как герой повести — чрезвычайно симпатичный священник-униат; участие Франко в националистическом журнале «Правда» тоже предвещало мир; но состоявшееся в 1890 году соглашение галицких народовцев с польской шляхтой, иезуитами и австрийским правительством заставило Франко, Павлика и всех прогрессивных русинов Галичины отделиться в совершенно особую партию.По соглашению 1890 года (это так называемая «новая эра») русинский язык приобретал в Австрии очень важные преимущества в общественной жизни и школе, до университета включительно. Партия строгих демократов, организованная Франко и Павликом для противовеса «новой эре», приняла название «Русько-украінська радикальна партия»; её орган «Народ» (1890—1895), в котором Франко писал очень много публицистических статей, существовал до смерти Драгоманова (он присылал статьи из Софии, где был тогда профессором); впоследствии вместо «Народа» эта очень усилившаяся партия располагала другими газетами и журналами.«Народ» проповедовал беззаветную преданность интересам крестьянства, а полезным средством для поднятия крестьянского благосостояния считал введение общинного землевладения и артелей; идеалы германского социализма представлялись «Народу» нередко чем-то казарменным, «вроде Аракчеевских военных поселений» (слова Драгоманова), марксистская теория содействия пролетаризированию масс — бесчеловечной; Франко кончил тем, что стал популяризовать (в «Житті і Слові») английское фабианство. В религиозном отношении «Народ» был ярым врагом унии и требовал свободы совести. В национальном отношении «Народ» так же крепко держался русинского языка, как и «новоэристы», и считал употребление его обязательным для украинской интеллигенции, но выводил такую необходимость из мотивов чисто демократических и провозглашал борьбу против шовинизма и русоедства. В полемике «Народа» против узконационалистической «Правды» наиболее едкие статьи принадлежали Франко; изданный им том политических стихотворений («Німеччина», «Ослячі вибори» и т. п.) ещё более раздражал националистов. Усиленная публицистическая деятельность и руководство радикальной партией велись Франко' совершенно бесплатно; средства к жизни приходилось добывать усердной платной работой в газетах польских. Поэтому в первые два года издания «Народа» почти прекратились беллетристическое творчество Франко и научные его занятия; времени, свободного от публицистики и политики, хватало Франко разве на короткие лирические стихотворения (в 1893 году издавался сборник «Зівяле листье» — «Увядшие листья» — нежно-меланхолического любовного содержания, с девизом для читателя: Sei ein Mann und folge mir nicht («Будь человеком и не бери с меня пример»)).Около 1893 года Франко вдруг отдаётся преимущественно учёным занятиям, вновь записывается во Львовский университет, где намечается профессором Огоновским в преемники по кафедре древнерусской и украинской словесности, потом доканчивает историко-филологическое образование в Венском университете на семинариях у академика Ягича, издает (1894) обширное исследование об Иоанне Вышенском и докторскую диссертацию: «Варлаам и Йоссаф», издаёт (с 1894) литературно-историко-фольклорный журнал «Життье і Слово», печатает старорусские рукописи и т. д. В 1895 году, после удачной вступительной лекции Франко в Львовском университете, профессорский сенат избрал его на кафедру украинской и старорусской литературы, и Франко мог радоваться, что наконец у него есть возможность сбросить с себя «ярмо барщины» (так он называл обязательную работу в польских газетах ради куска хлеба для себя и семьи) и посвятить себя всецело родной науке и литературе. Однако галицкий наместник граф Казимир Бадени не допустил до утверждения в профессуре человека, «который три раза сидел в тюрьме».Тяжёлое пессимистическое настроение Франко выразилось в его сборнике стихотворений: «Мій Ізмарагд» (1898, составленного по образцу древнерусских «Измарагдов»); в одном из стихотворений исстрадавшийся поэт заявил, что он не в силах любить свою инертную, неэнергичную нацию, а просто будет ей верен, как дворовая собака, которая верна своему господину, хотя его не любит. Испорченность польско-шляхетского общества Франко обрисовал в романах «Основи суспільности» = «Столпы общества», «Для домашнього огнища» = «Ради семейного очага» 1898) и др. Такие произведения, как «Основи суспільности», истолковывались польскими врагами Франко в смысле осуждения не только польского дворянства, но и всего польского народа.Всего больше Франко поплатился за своё исследование о Мицкевиче, по случаю его юбилея: «Der Dichter des Verraths» (в венском журнале «Zeit»). Всеобщее негодование польского общества закрыло для него доступ в польские газеты и журналы, даже наиболее беспристрастного оттенка. Источником средств к существованию оставалась работа в журналах немецких, чешских, русских («Киевская Старина», «Северный Курьер»), но этого случайного заработка было недостаточно, и поэту одно время грозила слепота от тёмной квартиры и голодная смерть с семьёй.Как раз к этому времени «Учёное общество имени Шевченко во Львове» получило, под председательством профессора М. С. Грушевского, прогрессивный характер и предприняло несколько серий научных и литературных изданий; работа в этих изданиях стала оплачиваться и в число главных работников был привлечён Франко С 1898 года он был редактором «Літературно-Наукового Вістника», украинского журнала, издаваемого обществом имени Шевченко; здесь печатается большая часть его беллетристических, поэтических, критических и историко-литературных произведений. Его роман «Перехресні стежки» = «Перекрестные тропинки» (1900) изображает тернистую жизнь честного общественного деятеля-русина в Галичине, энергия которого должна в значительной степени тратиться на борьбу с мелкими дрязгами и вторжением политических врагов в его личную жизнь. Лирическим воспоминанием о пережитом печальном прошлом является сборник стихотворений: «Із днів журби» = «Из дней скорби» (1900). Учёные сочинения Франко по истории, литературе, археологии, этнографии и т. п. издаются в «Записках» учёного общества имени Шевченко и — монографиями — в многочисленных «Трудах» секции общества, в одной из которых Франко состоит председателем. Неполный перечень одних только заглавий написанного Франко, составленный М. Павликом, образовал объёмистую книгу (Львов, 1898).Франко был знаком с лидерами венского модерна Артуром Шницлером, Германом Баром, чешским философом и будущим президентом Чехословакии Томашем Масариком, основателем сионизма Теодором Герцлем, главой польских символистов Станиславом Пшибышевским.25-летний литературный юбилей Франко торжественно отпразднован в 1899 году украинцами всех партий и стран. Лучшие малороссийские и русинские писатели России и Австрии без различия направлений посвятили Франко сборник: «Привіт» (1898). При жизни Франко некоторые его сочинения переведены на немецкий, польский, чешский и — преимущественно в конце его жизни — русский язык.Франко, покинувший политику в 1904 году, умер во время Первой мировой войны в бедности и был похоронен на Лычаковском кладбище во Львове. Сыновья И. Я. Франко, старший Тарас и младший Пётр, стали писателями, поддержали присоединение Галиции к СССР. Пётр, был избран в Верховный Совет УССР, однако подозревался советской властью в нелояльности, был арестован и убит в июне 1941 года при приближении немецких войск ко Львову. Тарас в послевоенные годы преподавал литературу и писал воспоминания об отце.Іван Якович Франко — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.Ранні роки Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м. Борислав, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду — «ходачкової шляхти».Про себе завжди розповідав як про сина мужика. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у т. зв. нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867). 1875 — закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було здобувати освіту навіть обдарованому селянському хлопцеві. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Багато читав: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків. Осінь 1875 — став студентом філософського факультету у Львівському університеті.Перші літературні твори Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня»(1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот». 1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.Перший період творчості Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей. У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. На весіллі говорили, що цей шлюб — символ єдності Заходу і Сходу України. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з'являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом…». Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети «Kurier Lwowski». Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також «Przyjaciel Ludu») і австрійській («Die Zeit») пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».Політична діяльність 1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.). Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»Наукова діяльність Поряд з активною громадською і літературною діяльністю, Франко продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому університеті (1891 р.), готуючи дисертацію про І. Вишенського, згодом у Віденському; там 1 липня 1893 захистив докторську дисертацію у відомого славіста В. Яґіча про духовний роман «Варлаам і Йоасаф». 1894 р. Франко габілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з'явилась його стаття «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енгельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897 р.). З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899 р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті «Die Zeit», в якій він назвав Міцкевича поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редагуванню «Літературно-Наукового Вісника»; фактично вся редакція була в руках Франка.Останні роки життя З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків. Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі. Лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам'ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».
На нашем книжном сайте Вы можете скачать книги автора Ивана Франко в самых разных форматах (epub, fb2, pdf, txt и многие другие). А так же читать книги онлайн и бесплатно на любом устройстве – iPad, iPhone, планшете под управлением Android, на любой специализированной читалке. Электронная библиотека КнигоГид предлагает литературу Ивана Франко в жанрах .

Творчество Ивана Франко

На нашем сайте представлена 101 книга автора Ивана Франко. Самая популярная по мнению наших читателей "Захар Беркут".

Классическая литература
7.8
0
0
Захар Беркут
Захар Беркут

ЗАХАР БЕРКУТ - это незабываемая приключенческая повесть Ивана Яковлевича Франко, выдающегося украинского писателя, поэта и исследователя, номинанта Нобелевской премии. Действия повести происходят на фоне исторических событий - борьбы карпатского населения с монгольскими захватчиками. В эти нелегкие и кровавые времена Максим, сын главы местной общины Захара Беркута, влюбляется в Мирославу, дочь ...

Драматургия
8.2
0
0
Украдене щастя
Украдене щастя

"Украденное счастье" - одна из лучших драм Ивана Франко. Украденное счастье - социально-психологическая драма. Любовь к драматургии И. Франко пронес через всю свою жизнь. В условиях тогдашней отсталой Галичины писатель боролся за народность и реализм театрального искусства. Он был убежден, что театр должен быть не местом для развлечения беззаботных панычей-дармоедов, а школой жизни, проводником мы...

Поэзия
6.8
0
0
Мойсей
Мойсей

Поема «Мойсей» — одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету розглядається історичний шлях нації, способи пробудження національної свідомості, історичної пам'яті. Алегоричний образ Мойсея розкриває роль визначної особистості в долі нації. Пролог до поеми — це Франків заповіт українському народові, дуже актуальний не лише в епоху національно-визвольних рухів того часу, а й ...

Отечественная классическая проза
8.4
0
0
Перехресні стежки
Перехресні стежки

«Перехресні стежки» Івана Франка – соціально-психологічна повість, присвячена темі просвіти селян, проблемі інтелігенції***. . Найвідомішими творами Івана Франка є «Олівець», «Лель і Полель», «Грицева шкільна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збірки поезій «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний український письменни...

Классическая литература
8.4
0
0
Сойчине Крило
Сойчине Крило

У новелі І. Франка "Сойчине крило" змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Героїня дуже помилилася у своєму виборі, і це призвело до тяжких моральних та фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше чисте й незаплямоване кохання, "хапається," за нього хоч у листі, як за рятівну соломину. Герой-адресат уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим від людських пристрастям "естетом" і "жи...

Поэзия
8.6
0
0
Зів'яле листя
Зів'яле листя

“Зів’яле листя” з перших поетичних рядків і до останніх дарує читачам нагоду розгорнути власне бачення любові. Перед нами чи не перша спроба художньо візуалізувати ліричні переживання поета, яку запропонувало наймолодше покоління львівських художників. (Автори художнього оформлення – талановиті митці Романа Романишин і Андрій Лесів.) Унікальність цього видання передусім у його композиції: сторінки...

Повесть
7.6
0
0
Борислав смеется
Борислав смеется

Повесть для средней школы : пер. с укр.Вступ.ст. Александр Иосифович Дейч

7.8
0
0
Захар Беркут. Вибрані твори
Захар Беркут. Вибрані твори

До видання увійшли вибрані твори класика української літератури Івана Франка – людини глибоких знань та незвичайних можливостей. Історична повість «Захар Беркут», оповідання «Під оборогом», новела «Сойчине крило» – зразки кращих прозових творів митця. Добір поданих текстів обумовлений шкільною програмою з української літератури. Розраховано на школярів, вчителів, студентів-філологів, усіх, хто цік...

Поэзия
8.4
0
0
Лис Микита
Лис Микита

«Лис Микита» — казка яка увібрала в себе кілька українських народних казок про звірів. Це робить розповідь насиченою і яскравою. Різні звірі приходять перед лице царя Лева та його дружини, щоб поскаржитися на підступного і мстивого Лиса Микиту.

Похожие авторы