Читать онлайн «Тінь»

— Добре, не затягуй із цим. Ти мені потрібний в іншому місці.

— Чому я?! — обурився я, передчуваючи відрядження. — Я востаннє їздив, і перед цим теж.

— Передостаннього разу їздив Андрій. І взагалі, ти неодружений, дітей тобі не годувати, із садка не забирати, — оголосив вердикт Сергій Іванович. Він сів у своє розкішне, порівняно з нашими журналістськими, крісло, і я приречено впав навпроти.

На стіні, за спиною начальника, висіло величезне дзеркало, яке не раз допомагало мені скоригувати відповідний до ситуації вираз обличчя. От і зараз я за звичкою глянув на своє відображення. Метр вісімдесят п’ять, худорлявий, з неголеною, втім, доволі симпатичною пикою, обрамленою довгими чорними патлами, що рівномірно спадали дрібними природними хвилями до самих плечей. Волоссям я пишався особливо. Гладка, як яйце, голова начальника, що потилицею відображалася в дзеркалі, різко контрастувала з моєю.

— Якби хтось за власним бажанням, тоді інша річ, а так…

— А Віктор Михайлович? У нього діти дорослі, — надія ніяк не хотіла полишати мене, зігріваючи душу ледь тліючими жаринками.

— Віктор Михайлович через два дні йде у відпустку.

— До речі, щодо відпустки…

— Закінчиш тему, що я тобі дам, і можеш просити все, що завгодно, — доброзичливо пообіцяв начальник тоном Діда Мороза, що обіцяє подарунки тим дітям, які розкажуть віршик.

— А…

— Зарплати не проси, — квапливо попередив Сергій Іванович.

Я натужно, з болем у голосі, зітхнув, намагаючись не переграти, але й показати, як мені важко.

— Що за тема? — приречено махнув я рукою.

— Поїдеш у село Лазеньки…

— Н-ні! Тільки не село! Все що завгодно, тільки не село.

— Припини, будь ласка, — скривився начальник. — Може, впораєшся за день й повернешся назад. Машину візьмеш службову. І загалом, не дрейф.

— Ну, й що там, у цьому селі?

— Телефонував чолов’яга, якийсь — Дмитро Васильович Тишечко. Сказав, що біля села бачив перевертня. Дуже мальовничо його описав. І дуже я б сказав… правдоподібно. Каже, що той його майже наздогнав, але недалеко від села ніби розчинився в повітрі.

— Він що, шизик?

— Не знаю, але поїхати варто. Навіть, якщо нічого не вийде…

— Постривайте, — перебив я, тому що в голові щось спливло. Щось пов’язане із цим селом. Чи то читав, чи то по телевізору бачив. — Як називається це село, кажете?…

— Лазеньки, а що?

— Щось у пам’яті крутиться, здається, пов’язане із цим селом.

— Село як село, психушка поруч…

— Во! Я ж казав — він псих.

— Навряд чи, — заперечив Сергій Іванович. — Це його син — псих, лікується в тій клініці. Від сина Тишечко й вертався того разу. Було пізно, і він натрапив на перевертня.

— Угу, вночі ж ні фіга не видно. Вовка зустрів або пса приблудного, то й перелякався.

— Ти так просто до цього не стався. Усяке буває. Якось я тобі розкажу кілька історій, та й Віктор Михайлович може понарозповідати… як вип’є — у нього стаж великий, але траплялися цікаві випадки, траплялися.

— Однак, перевертнів ніхто з вас не бачив? — не без сарказму уточнив я.