Читать онлайн «Тінь»
Автор Євген Жердій
— Який ще шанс? Я людину замочив, вірніше півтори людини і признався… поки що в цій половинці, а ще двох покалічив, — я знизив голос до шепоту, — це якщо не рахувати тих двох в клініці та ще одного шизика. І того худого наркомана, що охороняв Лінду, на мене обов’язково повісять, і мені нічого не залишиться, як визнати очевидне. У кращому разі не пришиють мені хіба Лінди, хоча і її я поранив, але не серйозно… ти казала, що вона померла від серцевої недостатності. Так про які ще шанси ти говориш?
— Я не знаю, що там ще за наркоман, — трохи роздратованим голосом почала Олена, — але кількість злочинів тут ніякої ролі не грає. Якщо тебе визнають неосудним — а так, безумовно, і буде, тому що висновки Тетяни Іванівни і твого лікуючого лікаря будуть в цьому випадку вирішальними — то ти будеш визнаний таким, який не може відповідати за свої дії, і тебе відправлять на примусове лікування.
— Клініка згоріла, — сторопіло сказав я, ще побоюючись впустити в себе надію.
— До іншої ляжеш, — різко кинула Олена.
— До іншої, то й до іншої, — задумливо погодився я. Потім дозволив якийсь час думкам поганяти в голові і вимовив перші, по-справжньому свідомі, слова за цей клятий день:
— То я їм просто все розповім. Як було, так і розповім — будь-який психіатр після цього мене визнає неосудним.
— Може, й так, але краще, якщо ти розповіси усе спочатку мені, а потім ми всі разом подумаємо, що варто говорити, а про що треба промовчати. Якщо все зробимо так як треба, то дурка тобі забезпечена.
— Ніколи б не подумав, що буду такий радий повернутися туди знову. — І задумливо додав: — А звідти втекти набагато легше.
— Ніяких втеч, — строго погрозила Олена.
— Полікуєшся рік чи два, і, якщо все буде нормально, тебе випустять. А якщо втечеш, то так і бігатимеш все життя. Тобі це треба?
— А що ж ти відразу… — хотів сказати «про пиріжки почала», але вчасно стримався. Погодувати — це дуже особисте і, можна сказати, фундаментальне, в жіночій природі. А на такі речі краще не тиснути — собі ж гірше буде. — Неважливо. Я все зрозумів, усвідомив і починаю розповідати.
І я почав. Насилу вклався у відведений час, хоч і розповідав дуже стисло. Врешті-решт, Олена майже переконалася, що я дійсно не в собі, і в такому стані знаходжуся з тих пір, як втік з клініки. Коли прийшов охоронець, я посміхався. Він не зрозумів і скрушно похитав головою. От так я і посміхався, поки йшов до камери. Тільки там, зустрівшись з потворною фізіономією сусіда по камері, почав трохи відходити.
— Ти все-таки псих, — сказав охоронець і, зачинивши за мною двері, розвернувся і пішов.
— Так, я псих, — не став я сперечатися.
