Читать онлайн «Тінь»

Спочатку я побачив тінь. Дуже слабку й розмиту на краю моєї могили. Потім голову. Ще до того, як упізнав, я вже точно знав, хто саме прийшов до мене в останню хвилину життя. Він підійшов ближче, і я зрозумів, що тепер у нього є ноги. Він витягнув одну, показуючи мені, наче вихвалявся обновою, і посміхнувся.

— Як тобі? По-моєму — непогано. — На його зморшкуватому старечому лиці з гачкуватим носом і білястими очима з’явилось щось подібне до співчуття. — Тобі не пощастило. Таким як ти ніколи не щастить. А я ж попереджав, пропонував вихід.

Я спробував щось сказати, хоча б принаймні послати його, але губи лише легенько затремтіли, а в горлі щось забулькало. Чоловік посміхнувся й підсунув до себе лопату.

— Щось ти нині небалакучий сьогодні. — Чоловік-тінь підвівся, спираючись на заступ. — Давай кінчати з нашою мокрою справою.

Серце в моїх грудях товклося, ніби переляканий горобець, що вперше потрапив до клітки. Витріщивши очі й напружившись, я спробував підвестися… але не зміг підняти навіть голови. Сльози безсилля потекли по брудних щоках, змішуючись з дощовою водою.

— Тепер ти зрозумів, що програв? — спокійно, але з якоюсь злістю, вимовив старий, набираючи в лопату землі. — Мене не можна перемогти, а ти лише звільнив мене.

— Н-на т-тому с-світі!…через силу вичавив я усю лють, на яку був лиш здатний.

Очі Тіні злісно примружилися, зуби скреготнули.

— Прощавай! — і він кинув лопату землі просто мені на голову…

Я розплющив очі, втупившись у стелю камери, й повільно почав приходити до тями, заспокоюючи серце, що скажено калатало, відчуваючи, як уповільнюється подих. Руки тремтіли, і я з радістю стиснув слухняні тепер долоні.

— Чого ти там вовтузишся? — мляво поцікавився Кешка.

Я не відповів. Усе думав, чому це Тінь у вісні був таким схожим на свого батька-привида, адже сам він не був старим. Маячня. І це ще один доказ того, що це був лише сон, а Тінь таки зник. Через секунду в коридорі почулися кроки, а ще через мить замок відкрився, і заскреготали, відчиняючись, двері. Невже петлі так важко змазати, або, може, це традиційний елемент в’язниці, такий же невід’ємний від її образу, як і тверді нари? Може, їх навіть спеціально роблять скрипучими, задля більшого ефекту? Я скосив очі на мента й зрозумів, що той прийшов за мною.

— Вставай, Байдо, до тебе відвідувач. Мордою до стіни, руки за спину.

— Хто відвідувач? — поцікавився я, встаючи коло стіни.

— Олена Вишнякова. Баба твоя?

Питання я пропустив мимо вух. Цікаво, навіщо вона прийшла? Приємно звичайно, але все-таки…

За вікном був осінній київський ранок. Стаття, що дивилася на мене з екрану монітора, повільно наближалась до свого логічного завершення. Причин такої повільності було декілька, а точніше — дві.