Читать онлайн «№ 1»

Уперше в житті я увійшов у бабцині покої з запитанням «можна?». Вона спиною відчула всю нетиповість ситуації, різко обернулася, ніби стрепенулася. Смачний синець на пів-обличчя промовисто блимав сигналом тривоги.

— Боже! Що сталося!

— Мене вдарили.

— Хто???

— Математичка.

— А хто це?

Я просто обожнюю спонтанність! Уже не від болю і відчуття беззахисності, а від щастя нормально розмовляти про те, що сталося, я розплакався. На відміну від попереднього, цей плач був світлим. Світлі плачі завжди очищують, змивають дрібнозернистість несправедливої образи. Цей був саме таким. Плутано, з перервами між рефлекторним схлипуванням і паузуванням голосу, я розповів буденну історію з життя борця проти несправедливості.

Бабця по-дорослому сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно слухала. Я був щасливий, що це не мама, бо та одразу прочитала би лекцію про те, якого чорта ти пхався. Ввечері мама, власне, це і зробила, і я неабияк вдячний їй за кожну таку лекцію на тему «ну навіщо ти вічно лізеш зі своїми принципами?». Але це було ввечері. А тієї самої хвилини перед змоклими очима була бабця. І вона нічого такого не сказала.

— Я туди не повернуся, — сказане мною безповоротно переламало ситуацію.

У бабциних очах загорілася іскра 17-річної дівчини, яка у свій медовий місяць розклеювала анти­радянські листівки. У ній заграв гормон репресованої дисидентки, яка 8 років відсиділа в Сибіру (теж за свої переконання). Вона чітко вгледіла роздоріжжя, на якому стоїть її онук. Або він стане людиною з власною гідністю — або одним із тисячі безмовних. Не я — вона того рубіконного дня обрала мій шлях. Це був єдино правильний шлях. Ми поїхали до криміналістичного центру знімати побої.

Уперше в житті я впритул побачив місцевих мєнтів-рагулів. Усе, як у теперішніх серіалах: депресивні прокурені кабінети зі стелажами папок і запахом ледарства. Місце вбивства часу і глузду, а інколи й невинних людей. Опис знятих побоїв (а це не лише синець на півлиця, але й кров’яні відбитки в зоні біцепсу від саморобного манікюру) млявий мєнт долучив до заяви. Автором заяви була бабця. Це був наш із нею апофеоз самоповаги. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я щиро зневажав мєнта, який усім своїм виглядом показував, що він не проти був би добряче мене відлупцювати за неповагу до вчителів. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер у погонах і представниця райвно (тітонька з великою бородавкою біля ніздрі) організували післяурочні збори. Я йшов туди з внутрішнім відчуттям геройства, в передчутті апофеозного тріумфу правди. Мене поставили на середину класу. Директор, чий вигляд змушував кожного школярика сповільнювати ходу, напоказ запитав:

— Дорогі діти! Що тут учора сталося?