Читать онлайн «№ 1»

Мене з головою накрило. Я не бачив ні землі, ні неба, ні оббитих стін класу, ні однопартника Володьку, який завжди діяв на мене заспокійливо. Я вперше відчув у собі нурт, який тобою рухає проти волі і раціо. Тепер я інколи сумую за цим станом. Наприкінці уроку я підбіг до синочка секретаря райкому, вхопив його щоденник і жбурнув на вчительський стіл з ультимативним вигуком:

— Прошу поставити йому двійку! — мій голос затинався, деякі склади повністю западали у беззвучність від перехвилювання, але жаркі очі з лишком видавали внутрішню бурю, яка роздирала 10-річного борця за справедливість.

Математичка демонстративно відсунула щоденник, удруге ігноруючи реальність. Мій голос почав жити власним життям і безпомічно зірвався на крик, я повторно жбурнув щоденник просто під перо чорнильної ручки. Далі все сталося за мікросекунду.

Математичка своїм аматорським манікюром цупко вчепилася в мою руку і шарпнула. Я з розгону заїхав обличчям у стіну. Збоку це виглядало дико і диспропорційно: маленький недоросток в окулярах у руках великої широкотазої математички обличчям у стіні. Я відчув тупий біль трохи правіше носа. Коли я відлип від стіни, вогонь почав атакувати праву щоку, і мені здалося, що зараз мене, наче надувну кульку, наповнять чимось гарячим і прозорим — і я впруся об стелю. Насичений синець розлився на пів-обличчя. Мені здавалося, що весь я — суцільний синець, і він світиться всіма барвами веселки в радіусі 100 кілометрів.

З очей сипанув град сліз. Це були сльози прощання з дитинством. Я ревів від болю, яким тепер називалося моє лице. Але більше — від гострої несправедливості, яка виявилася стократ сильнішою і непереборною. Від страху бути покараним. Від безпомічності відстояти свою правоту. Від безвиході — оскільки приховати цей ексцес аж ніяк не вдасться.

Заливаючись солоним потоком, я вибіг зі школи. Мозок хаотично продукував варіанти поведінки.

— Бігти додому? А що я там скажу? Мене математичка побила? А хто повірить? І яким чином я (відмінник, якого сьогодні не питали про ту злощасну формулу) взагалі влип у цю історію?

Уперше в житті я вирішив іти напролом. Я мерщій побіг до бабці.

Вона у великому покої читала польський журнал. Бабця пам’ятала про своє національне коріння, тому передплачувала грубе польське видання, назву якого я не можу згадати. Не впевнений, що їй було ахті цікаво — це радше була данина певному стилеві, який підкреслював бабцину засадничу інакшість від мешканки райцентру в орбіті цементного заводу.

Я завмер на порозі. Мені бракувало сміливості показати своє лице. Я його і соромився, й акцентував водно­час. Арґументів на користь зробити крок у глиб кімнати додало усвідомлення, що і портфель, і змінне взуття, і верхній одяг залишилися на місці злочину математички, тож я приречений туди повернутися. Мій голос нарешті знайшов себе, і я в потилицю бабці тихо промовив:

— Можна?