Читать онлайн «№ 1»

Я знав, що рано чи пізно доведеться відповідати самому собі на запитання: чому просто не можна жити, як усі, пережовувати дійсність під омофором колективу і радіти численній кількості єдинодумців? Щоправда, я не думав, що близька мені людина поставить це глобальне запитання, навіть не відриваючи очей від свого ноутбука. З таким виглядом можна бездумно питати «як твої справулі?» або нагадати перейтися порохотягом.

Саме це обличчя, таке миле й дороге, я побачив, щойно вийшовши з наркозу. Здавалось би, звичайнісінький апендицит — і так усе перевернулося! Мене завжди тягнуло до чогось глибокого і потойбічного. І я підсвідомо накликав на себе нагоду побувати в наркозі та спробувати щось відчути. Апендицит мав стати розумним компромісом: і ризик мінімальний, і нагода ­зануритися кудись глибше з’явилася. Виразно пригадую момент, коли операційні лампи почали плисти по колу, зростатися боками і віддалятися. Я тоді спорадично себе налаштовував:

— Не розслабляйся, думай, відчувай, помічай щось незвичне, налаштуйся на хвилю підсвідомого прориву, зблиску вищих істин...

Ні хрена — я весь наркоз спав, як бездушна колода. Як мішок із цементом. Нічого не відбулося. Нічого не відчув. Узагалі нічого. Я досі злий сам на себе, адже в мене немає двох апендиксів.

Саме це обличчя виринуло навпроти мене вже в палаті, коли я розплющив очі, і все стало зрозуміло. Ось воно — ти маєш поряд найріднішу душу. Дивне тепло розтікається животом у такі хвилини. Цей стан нагадує передчуття Нового року чи Святвечора — ти точно знаєш, що о такій-то годині настане те й те, і весь час до цієї конкретної години просякнутий умиротвореною й неминучою теперішністю, і ця повільна, в’язка тяглість просто окутує тебе з голови до ніг, і ти спокійний, як ніколи, заспокоєний, як ніколи, стабільний, як ніколи. Моя близька людина бетонує мою перспективу і дає змогу заморочуватися глобальними питаннями, усвідомлюючи присутність кохання тут і зараз. Без цієї людини я був би розхлябаним диваком, або алкоголіком-добрячком, або неврівноваженим конфліктером.

— Навіщо мені це все? Навіщо ця сповідальна інтонація?

Мені треба піти в глибину. Я боюся померти баналь­ним. Я панічно боюся банальності. Банальні люди мене лякають, змушують чимдуж утікати від них, бо я не раз переконувався, що найгірші вчинки роблять найбільш банальні люди. У них немає за що зачепитися. Вони гладкі, як полірована поверхня хайтеківських меблів, вони блискучо хромовані, прості й геометричні до потворства. Я боюся таких людей, вони постійно вислизають із рук, інколи вони нагадують мені зразок ідеального лакованого куба без ніякого призначення, крім фізичного заповнення простору. Ці люди не мають біографій, їхні основні переживання і страждання розташовані на рівні побутового спалювання життя. Щоденне поглинання повітря, рідини, слів, енергії, корисних копалин, предметів побуту — це і є їхнім життям, вельми насиченим і бурхливим, на їхній погляд. Але для мене це все трагічно, бо банально.