Читать онлайн «Мільйонери з порожніми кишенями»

Пирхаючи, кашляючи, плачучи від ядучого диму, вони чимдуж побігли гаєм до селища. Снопи іскор, підхоплені вітром, вихорились у них над головами. Та вогонь їх випередив. Хатина Пастуреля, що стояла скраю, вже палала, як оберемок хмизу, решту халуп повивав дим.

Тулячи до грудей котів та злиденне збіжжя, мешканці вискакували надвір і безладно метушились навколо хатин.

Кинулися до помпи, але вода з неї текла лиш тонесенькою цівкою. Постававши ланцюжком, Міке та інші дівчата передавали одна одній налиті до половини відра. Шарлюн із хлопцями збивали полум'я, яке гадюками звивалось на всі боки, валили очеретяні загороди, що їх жадібно лизали вогняні омахи. Аж ось у містечку жалісно завила сирена. З молу поприбігали рибалки й собі кинулися гасити вогонь. Нарешті прикотив старенький пожежний джип з трьома пожежниками, тягнучи цистерну на п'ятсот літрів; та заливати довелось самі лиш купи курного сміття. Від селища зосталися чорні стіни; вціліла одна-однісінька найдальша халупа, де жила родина Ескофьє — вогонь тільки трохи підпалив її з навітряного боку.

Ветхі меблі, сінники, клунки з пожитками, клітки з птахами — все це звалили купою па піскуватій дорозі, що вела до бухти. Коли минувся перший переполох, потерпілі й помагачі заходилися порпатись у руїнах, аби врятувати все, що мало хоч яку ціну. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, відчайдушно лементували жінки. Гладка мадам Ескофьє, найдобріша в світі жінка, перша вимовила те зловісне слово, від якого все й почалося. Вгледівши Шарлюна та його ватагу, що, чорні, засмалені, проходили повз її двері, вона гукнула:

— Ну що, догралися!

Саме цю мить на алеї з'явився мосьє Аморетті, помічник мера, — засапаний, червоний на виду, в білому полотняному кашкеті.

— Так он воно як! — гарикнув він, заступаючи Шарлюнові дорогу.  — То це ти підпалив ліс? Ну, начувайся!

І він посунув на хлопця, стискаючи кулаки.

Міке зразу зміркувала, що справа кепська. Роздумувати було ніколи. Вона протиснулась крізь юрбу, вибігла на алею й помчала неоглядки до школи, яка красувалася новими стінами край селища. Мадмуазель Блан, учителька, одчинила їй двері свого бунгало.

— А я саме намірилась іти до могіканських хатин, — мовила вона.  — Що там скоїлось?

Дівчинка коротко розказала їй, в яку халепу вскочив Шарлюн з ватагою. Мадмуазель Блан була не сама. Скінчивши оповідати, Міке вгледіла в кутку перелякане обличчя Філіпа Віаля — сина паризького архітектора. Він був одягнений у білі шорти й блакитну майку. Міке насупилась і ледь кивнула йому головою.

— Ходімо туди, — мовила мадмуазель Блан.  — Спробуємо залагодити справу. Я не боюся мосьє Аморетті…

— І мені йти? — боязко спитав Філіп, виходячи з ними.

— Не треба! — відказала мадмуазель Блан.  — Стане мені клопоту і з самим Шарлюном…