Ліна вийшла з крамнички відчутно розчарованою, навіть невдоволеною. Чомусь дуже закортіло мати собі ту статуетку, але терпіти не могла надмірної нав’язливості продавців. Притім зазвичай мимоволі впадала в ступор безмовного протесту, що був сильнішим від бажання отримати жадану річ. Ні – то й ні. Що ж тут удієш.
Розгорнула парасольку і вже за якусь неповну хвилину хлюпотіння дощу відвернуло увагу, налаштувавши на цілковито інші думки.
Однак яким було її здивування – радше, шок! – наступного ранку! Як завше, задзвенів будильник. Розплющила очі. На годиннику світилося 7.28. Ще дві хвилинки, котрі щоранку спеціально виділяла собі для того, аби ще трішки поніжитися в ліжку, і – підйом…
Але… що за дивовижа? Поряд із годинником на тумбочці красувалася… статуетка богині жіночої пристрасті. Сон? «Треба ж було так уподобати річ, щоб марилася тепер», – лише промайнуло в думках.
Протерла очі, однак статуетка не зникла. Рвучко сіла й обережно доторкнулася пальцями блискучої гладенької поверхні, на якій вигравав відблиск із вікна. Прохолода бронзи під ураз спітнілими пальцями миттєво відігнала сон.
– Що за маячня?! – вигукнула. – Я ж її не купувала!
Сполоснулась під прохолодним душем, сподіваючись, що освіжиться, й усе це божевілля припиниться. Обережно ввійшла в кімнату. Статуетка величаво, мовби з викликом, стояла на тому ж місці…
– Повне безглуздя! Як же ти сюди потрапила?!!
Дорогою на роботу забігла в антикварну крамничку. Мусила забігти.
– О, доброго дня, пані Ліно! – радо зустрів її антиквар. – Бажаєте ще щось придбати? Я ж казав: до нас завжди повертаються ті, хто придбав хоча би щось. Усі вони стають постійними нашими…
– Статуетка богині жіночої пристрасті, де вона? – безцеремонно перебила браваду непотрібної їй передмови.
На обличчя чоловіка наповзла тінь розгубленості впереміж із недовірою.
– Вона вам не сподобалась? Ви нею розчаровані?…
– Звісно, сподобалась! Її хтось купив у вас учора?
– Даруйте, пані Ліно, але ж учора ви з превеликим задоволенням її придбали!
– Я не маю часу сперечатися, дуже поспішаю. Так, звичайно, я була не проти її придбати, але вийшла з магазину ні з чим! Що за дивні жарти!
– Та до чого ж тут жарти… – щиро розгубився чоловік.
– Скільки вона коштує?
– Триста сімдесят гривень. Але для вас я зробив спеціальну знижку: ви придбали її всього за триста п’ятдесят! – діловито проказав.
Так-так, спеціальну знижку… Що він узагалі верзе?! Ліна замислилась. Учора в її гаманці було десь чотириста з лишком. Вона купила тільки два апельсини й лимон до чаю, отже, в гаманці має бути принаймні чотириста гривень. Покопирсалася в сумочці й демонстративно витягла гаманець.
– Мої гроші на місці, я не могла її придбати – хіба, якщо ви подарували її мені! – переможно посміхнулась, зауваживши кілька купюр. Однак уже наступної миті посмішка з обличчя щезла. – Що за… – розгублено пробурмотіла.
У гаманці виявилось кілька купюр, проте дрібних! Вона нарахувала лише близько двадцяти гривень.
