У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний – повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.
Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.
Ліна полюбляла шум дощу – він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно – поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе – від початку…
…Тоді теж падав дощ. Ліна неспішно блукала вулицями міста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволі завернули до антикварної крамнички. Й досі не тямить, як тоді втрапила туди: до того не звертала уваги на подібні крамниці. Мабуть, якийсь несвідомий імпульс скерував нею. Певно, так мусило бути.
За масивними кованими дверима – такими собі міні-ворітьми – ховалися звичайні броньовані. Крамничка була ущент напхана всілякими речами: красивими і не дуже, подекуди дивними, а головне – старезними. Тут витав спертий запах, що йшов від старих речей: ті мовби ввібрали його в себе впродовж десятиліть, а подекуди й століть, і тепер щедро віддавали. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвілі ікони, пошарпані гобелени.
Ліна блукала поміж полицями й захоплено роззиралася довкіл. Коли ж погляд спинився на бронзовій статуетці юної красуні, спинилась і вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу граційну фігуру.
– Вас зацікавила ця річ? – почула приємний баритон поруч із собою та завважила високого худорлявого чоловіка в білій сорочці, чорній жилетці та штанах.
– Так. Що ви про неї скажете? – знову перевела погляд на статуетку.
– О… мушу вам сказати, що своїм зацікавленням ви зробили дуже гарний вибір! Це – богиня жіночої пристрасті, – з готовністю пояснив. – Вона просто створена для такої, як ви, можу вас запевнити! – запопадливо почав розпинатися.
– Скажете таке! – роздратовано пирхнула Ліна.
– Це не лестощі, – не вгавав продавець, чомусь не розуміючи, що ще мить, і втратить потенційного покупця. – Подивіться, яка вона вишукана, які чуттєві вигини її спини… які гармонійні, тонкі риси обличчя… – його ж погляд тим часом блукав по Ліниній фігурі.
– Досить-досить, дякую.
