Читать онлайн «Зв?рослов»

Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

«Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я – принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще – Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.

Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.

Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?

Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.

– Як «Лук’янівська»? – тараторить Капітоліна.  – Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!

Пасажири перезираються між собою і знизують плечима.

– Він забув? – Капітоліна мало не плаче.  – Водій поїзда забув? Чи подумав, що на «Львівській брамі» ніхто не виходить? Я виходжу! Мені треба на «Львівську браму»!

– Дєвушка, ти с луни свалілась?

– А якщо з луни, то що? Звалюватись з луни ніхто нікому не забороняв.

– Жаль. Надо би.

Капітоліна виходить на «Лук’янівській» і сідає на дерев’яну лавку посеред платформи.

Нічого страшного, думає вона. Зараз я зберуся з думками, заспокоюся і вирішу ситуацію. Одну станцію метро можна і пішки пройти.

Незнайомий чоловік у темно-синьому, схожому на шкільну хлопчачу форму костюмі підходить до Капітоліни і ввічливо вітається. У нього в руках незрозуміле червоне кружальце на паличці і рація.

– Капітоліна? – питає чоловік.

– Я.

– От і добре. Я боявся, що не впізнаю Вас, але не впізнати таку неземну красу неможливо.

Капітоліна розквітає від гордощів. Витирає рукавом почервонілі очі.

– Ви – кучер?

– Завжди до Ваших послуг, – і чоловік елегантно присідає в реверансі.

– Уявляєте, поїзд не зупинився на «Львівській брамі»! – скаржиться Капітоліна, підводячись з лавки.

– Таке іноді трапляється, але не переймайтеся. Ходімо за мною. Я Вас швидко довезу, куди треба.

– Ви на кареті?

Кучер подає Капітоліні руку.

– Ну звичайно, Ваша Високосте.

– Капітоліна, Київ – це місто возможностей, – подружка Капітоліни, Натаха, старша на п’ять років. Вона вже перевдягнулась у нічну сорочку і збирається лягати спати.

– Я тебе не дуже розумію, Натаха.

– Що тут непонятного? У Києві ти можеш стати будь-ким, ким тільки захочеш, або навпаки, стати ніким.

– Натаха, я не хочу стати ніким.