Читать онлайн «Зв?рослов»
Автор Татьяна Малярчук
– Капітоліна, – він зводить на неї свій гострий суворий погляд. – Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликав?
– Здогадуюся, – киває Капітоліна, а в самої мурашки по шкірі.
Усміхається однією з тих чарівних посмішок, яких можна навчитися лишень перед дзеркалом.
– Добре, якщо здогадуєшся.
Він зітхає, немов має щодо сказаного великі сумніви.
– Сподіваюся, такого більше не повториться. Адже не повториться?
– Чого?
– Комедії з рибою.
– Ну яка ж це комедія?! – зривається Капітоліна. – Я так плакала!
Альберт Романович мовчки дивиться на Капітоліну.
Яка ж вона дурна, думає він.
– Це так жорстоко – відрізати рибам голови, – каже Капітоліна. – Дуже жорстоко.
– А свиням не жорстоко?
– Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.
– І це не жорстоко?
Капітоліна опускає голову.
– Жорстоко, – бурмоче ледь чутно.
– А корів убивати не жорстоко?
– Корів особливо жорстоко… – Капітоліна схлипує.
– А коней, а індиків, а качок, а кроликів, – кричить Альберт Романович, – але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?
– Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.
Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.
– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.
– Я все зрозуміла.
Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.
– Що ти зрозуміла, Капітоліна?
– Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…
– Але?
– Але і багато любові.
Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?
– Що мені з тобою робити, Капітоліна?
– Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.
– Будеш? – Альберту Романовичу раптом стає смішно.
– Буду, Альберт Романович.
Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.
– Риби мене зрозуміють.
Капітоліна наминає «Київський» торт.
– Як я його люблю! Який він смачний!
– А скільки має калорій! – Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. – Як тобі на роботі? – питає в Капітоліни.
– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.
– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.
– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.
Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.
– І де ти дінешся?
– Ну, – загадково усміхається Капітоліна, – у мене є ідея.
Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.
– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!
– Хто?
– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться – прямо мурашки по шкірі.
– Він шото має до тебе?
– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?
Натаха пиляє нігті.
– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.
– Капітоліна влюбилась… – констатує Натаха.
– От ти пиляєш нігті, Натаха, – раптом задумано каже Капітоліна, – а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?
