Читать онлайн «Вiзит доктора Фройда»

– Вельми вдячний, – мовив Німанд.

Він дбайливо сховав до кишені візитку, а потім і рекомендацію Когера. Після цього промовив кілька недолугих слів удячності й попросив дозволу забрати своє пальто.

– Куди ви зібралися, пане Німанде? – здивувався Когер.

– Додому, з вашого дозволу. Я і так завдав вам чимало клопоту…

– Що за дурниці, – перебив психіатр, підводячись з-за столу, – ви нікуди не підете.

– Але ж, пане Когере…

– Ви залишитесь в мене на ніч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрішній стан. Як лікар, не можу вам дозволити навіть вийти з цього помешкання.

Господар взяв зі столу бронзового дзвоника й кілька разів сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.

– Грето, приготуйте, будь ласка, кімнату нашому гостеві, – мовив він.  – Пан Німанд люб’язно погодився заночувати в нас.

– Чи може бути кутова кімната на третьому поверсі, пане докторе? – перепитала жінка.

– Та, що поруч мого кабінету?

– Так.

– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще підійде.

– Я вже приготувала її, пане докторе. У мене було відчуття, що наш гість залишиться сьогодні на ніч, – відповіла служниця.

– Ви, як завжди, неперевершені, Грето, – похвалив її господар.  – Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.

З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.

– Прошу, добродію, ідіть за мною, – звернулась служниця до Якуба.

Той слухняно подався слідом.

– З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, – сказав психіатр.

Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з’явилася лиш крива гримаса.

В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.

– За чверть години буде тепліше, – промовила жінка, – я розпорядилася щодо опалення.

Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.

– Бажаєте чаю? – запитала Грета.

– Ні, дякую… – відмовився гість.

– Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.

– Ви дуже ласкаві.

– Ви наш гість, – посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.

Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.

Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м’якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.

За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.