Читать онлайн «Спадкоємець»
Автор Марина и Сергей Дяченко
Власник трактиру «У землерийки» був від природи мовчазний.
Але він був пам’ятливий; знав, якому вину віддає перевагу сьогоднішній його відвідувач, — втім, що тут незвичайного, адже відвідувач — настільки відома та шанована в місті особа…
Трактирник розумів, що цього дня відвідувач хоче залишитися непоміченим; з раннього ранку чекав на нього столик, відгороджений ширмою від святкового трактирного багатолюддя.
Ось уже кілька років поспіль відома в місті людина приходила сюди та сідала за цей самотній столик, щоб неквапом випити свою склянку вишуканого напою.
І хазяїн, який кілька років спостерігав за цим своєрідним ритуалом, чудово знав, що буде далі.
Коли склянка шановного відвідувача порожніла приблизно наполовину, у дверях з’являлася худа довготелеса постать; якийсь незнайомець схиляв голову — інакше не пройшов би — та оглядав трактир цілком байдужим поглядом. Незнайомець був сухий, як вобла, старий із прозорими очима; він кивав трактирникові та щоразу рушав просто до столика за перегородкою. Трактирник пам’ятав, якому вину віддає перевагу незнайомець — смаки старого трохи відрізнялися від смаків його співтрапезника.
Трактирник ладен був заприсягтися, що ці двоє ніколи не розмовляють. Шанована в місті людина мовчки допивала свої півсклянки; старий, ледь вмочав губу в своє вино, підводився та йшов собі. Чоловік за самотнім столиком замовляв ще склянку й доброї закуски; якщо перед тим він здавався невеселим і напруженим, то тепер хазяїн ловив у його очах полегшення — і водночас якесь розчарування. Шановний городянин щедро платив, кивав господареві на прощання й залишав трактир.
Власник «Землерийки» чудово знав, яке незабутнє враження справила б на сусідів розповідь про ці дивні події, що повторюються рік у рік — і завжди в День Превеликої Радості.
Хазяїн знав це й передбачав захват кумась, які завжди все знають, — але був мовчазний від природи. А можливо, щось, незбагненне для тонкого розуму трактирника, веліло йому мовчати.…Тим часом тривало свято.
Наші суперники-південці представили шановній публіці велику помпезну п’єсу — перед початком було оголошено, що всі побачать «Історію Ордену Лаша». Юрба з-перед нашого помосту поступово перекинулася до сцени навпроти — ми й собі визирнули з цікавості.
«Історія» починалася з відрубування голови великій ганчір’яній ляльці — а голова та, з дозволу сказати, була пристебнута ґудзиками, наче комірець. По тому була священна примара Лаш — здоровенний хлопак на хідлях, до брів загорнутий у сірий плащ. Краї плаща за задумом автора були поточені хробаками, а щоб глядач подумав саме про вогку могилу, а не про скриню з міллю, до пелени було пришито кілька ситих дощових хробаків — Світле Небо, живе й радісне, — так, наче примара зібралася на риболовлю!
Публіка, однак, була вражена. Діти заверещали від ляку, священна примара завила, ніби кіт у березні, — он що значить догоджати глядачеві! Якщо священна примара мала справді такий вигляд — звідки ж у неї взялися послідовники?
Не встигла я про це подумати — і на тобі, ось і служителі Ордену Лаша на сцені з’явилися! Цілих четверо, тому що в жителів півдня велика трупа; спереду вони нагадували опудала в каптурах, а ззаду на кожному було намальовано по кістяку — це алегорично пояснювало, що брати Лаша насправді сіють смерть. Публіка зааплодувала, — кажуть, серед городян повно ще свідків Мору, того самого, що дев’ятнадцять років тому зжер половину мешканців округи; того самого Мору, що, за чутками, й викликаний був служителями Лаша…
