Читать онлайн «Мер? та її аеропорт»
Автор Евгений Положий
Євген Положій
Мері та її аеропорт
1. Сусіди
«Їж котлету!» – у сонний мозок, наче цвях, уп'явся старий тріскучий голос. Герман перевернувся на інший бік і сховав голову під подушку. «Не буду!» – відповів чистий дитячий голосок за стіною. «Їж котлету, кому я кажу! – Забивання цвяха продовжувалось чіткими енергійними фразами. – Негайно!» – Але Герман уже знову провалився в сон. Закінчення діалогу прослизнуло десь поруч і стерлося з пам'яті.
Колись він мешкав біля кладовища, і недільними ранками його будив оркестр, який грав Шопена. Грав фальшиво, зате далеко і тихо, тому прокидатися було легко.
У новій квартирі Герман ніяк не міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п'яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.
Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті – шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.
Остаточно Герман прокинувся від завивання тролейбуса. Перші дні цей звук його лякав, йому здавалося, що падає авіабомба. Як у старих кінохроніках про війну.
Він сонно роздивлявся стелю і звично прислухався до сусідів.
Першим був ідентифікований сусід згори, Літрофанич. Як завжди, той недільними ранками ремонтував табуретки.
Інколи сусід працював на кухні, а влітку виходив на лавку біля під'їзду і обкладався молотком, пасатижами та цвяхами. Герман ніяк не міг второпати, скільки у сусіда табуреток. Навіть за найскромнішими підрахунками їх мало бути не менш ніж півсотні, хоча б по одній на тиждень, але це було дуже сумнівно.Митрофанович та його війна
Митрофанович, як завжди, старався. Табуреток у нього було лише дві, а не півсотні, як думав Герман. Одну з них Митрофанович використовував за призначенням, іншу тим часом ремонтував. На сьогоднішній його жаль, життя він присвятив зовсім іншому напрямку людської діяльності. Відколи прийшов з армії й до самої пенсії Митрофанович працював «мухобоєм» на прохідній машинобудівного заводу. Тобто він займався не виробництвом, а його охороною. Якби йому зараз доручили охороняти табуретки, він не мав би жодних проблем, але ж зараз він мусив їх ремонтувати. Тому що довести своїй бабі, хто є хто в цьому світі, – найважливіша і, можливо, остання справа його життя.
Увесь їхній родинний конфлікт сорок п’ять років крутився навколо питання: «мужик Митрофанович чи не мужик?» Баба Олена, яку Митрофанович узяв із свого села, вважала, що мужик удома повинен усе робити своїми руками, «…інакше – для чого він тоді здався?» Він же, використовуючи службове становище, майже всі побутові клопоти вирішував через «шило», тобто спирт, або прохідну заводу, де його називали Літрофаничем. За сорок п’ять років подружнього життя, за сорок п’ять років чергувань Митрофанович жодного разу нічого не зробив власноруч. Але тепер, коли його відправили на пенсію, він водночас втратив майже всі життєві надбання і переваги, залишившися сам на сам із дружиною. Раніше він сміливо міг сказати: «Тобі яка різниця, де та хто? Роботу зроблено!» – і гордо йти з газетою до дивана. Тепер же зловредна баба із задоволенням брала реванш. Дійшло до того, що він, пригнічений ідіотською ситуацією, майже повністю втратив інтерес та бажання до статевих стосунків. І причина тут не у віці, Митрофанович чудово себе почував, а в цих клятих табуретках, які ніяк не давались його незвиклим до такої праці рукам.
