Пісня Алабами

Жіль Леруа

Пісня Алабами

Крістіанові Бешьє

Прийшов на баль, то танцюй.

Анрі Картьє-Брессон

Двадцять хвилин до півночі

Він із тих, що ховаються, щоб красти, вбивати, обманювати, любити, гратися. А я мусила ховатися, щоб писати. Мені було лише двадцять років, коли я потрапила під вплив — під владу — ненабагато старшого від мене чоловіка, якому закортіло орудувати моїм життям, проте зробив він це дуже погано.

Частина перша

Паперові ляльки

Вояцький баль

1918, червень

Наше сонне містечко зненацька наповнили тисячі парубків, переважно з убогих родин, їх відірвали від власних плантацій, ферм і крамниць і призвали з усіх наших південних штатів, тоді як їхні офіцери, котрим щойно присвоїли звання у військових училищах, походили з Півночі, з Великих озер і прерій (відколи скінчилася Громадянська війна, у містечку ще ніколи не було стільки янкі, казала моя матінка).

Такі молоді, такі хоробрі, ті сміхотливі вояки відразу зчинили в нас неабиякий галас і розсипалися вулицями, неначе зграї птахів із блакитним, сірим або зеленим пір'ям, декотрі були зі сріблястими або золотавими чубчиками, у декого були зірки за хоробрість чи строкаті орденські планки, — та всі ті птахи, і рядові, й офіцери, і сепаратисти, й аболіціоністи, що нарешті об'єдналися, якщо не помирилися, незабаром мали вирушити в далеку дорогу через океан до старої Європи, якою ми ще не марили у снах, та це був континент, який викликав у нас підсвідому тривогу, був невідомістю, що змушувала складати голову на чужій війні.

Та хоч і боялися вони, проте цього не показували. На вулицях, на летовищах, що були розкидані довкола містечка, у військових таборах відбувалися балі. (Авжеж, цікава річ, та тільки пояснити це було неможливо: жодне місто масштабів Монтгомері не було оточене такою кількістю аеродромів. І ось наше кумедне містечко призначили розсадником для хлопчаків, які мали піти в бій, — «у вогонь», казали вони, «на діло».)

Ще й досі вчувається мені їхній завзятий галас: гордовитий тупіт їхньої ходи, їхні загонисті вигуки, дзенькіт їхніх келихів, наче ті двадцять тисяч хлопчаків становили одне велетенське тіло, наче вони стали титаном із гарячковим пульсом, де в жилах нуртує адреналін і шалено скипає життєва снага. Враження було таке, ніби неминуча небезпека і певність тих, що поруч, так само приголомшених та несамовитих, так само смертних, як і вони самі, робили цих молодиків ще більшими шибениками та дітлахами й додавало їм ейфорії.

Хтозна, як ставилися вони до нас, південних красунь: може, ми здавалися їм бджолами, що набридливо дзижчать у вухах, може, кліткою з колібрі чи галасливими папужками. Єдине, задля чого ми жили, чого ми чекали щодня, уставши з ліжка, був новий міський баль, а такі щасливі дівчата, як я ото, котрих батьки не тримали замкненими у хаті, — гулянки у «Кантрі-клубі» чи в офіцерському клубі в Шерідані.

Звісно ж, батько намагався зачинити мене вдома, поки в містечку було те військо. Цей блідий і ніяковий службовець, який суворо дотримувався законів і вкладався спати разом із курми, звісно ж, уважав усе те вояцтво стадом грубого бидла, насильниками й зарізяками. Проте моя матінка Мінні, дякую їй, дозволила мені піти на баль до «Кантрі-клубу», узявши з мене обіцянку повернутися до півночі й більше не відвідувати жодного балю в будь-якому домі. І вона чекала на мене до пізньої пори, не спала, а я повернулася майже опівночі.

Лейтенантові Фітцджеральдові був двадцять один рік, і талантів у нього було чималенько. Він умів пречудово танцювати усі модні танці, навчив мене їздити на коні трюхцем по-турецькому й покатав на аероплані; він писав оповідання, які незабаром будуть друкуватися скрізь, він певен був того; він був чепурний і вишуканий, володів французькою — завдяки тому знанню він і став піхотним лейтенантом після навчання у Прінстоні, бо франкофони мали привілей, що дозволяв їм доскочити офіцерського звання, — та, головне, він був чепурний і елегантний, умів триматися як денді. Його мундир був пошитий у братів Брукс у Нью-Йорку. Носив він не обмотки, а високі чоботи солом'яної барви, в які заправляв холоші свого блідо-зеленого галіфе, — чоботиська ті були з острогами, що надавало йому дуже геройського вигляду.

Був він невисокий, та ті декілька сантиметрів, яких йому бракувало, компенсувалися тоненьким станом, підкресленим військовим кітелем, а ще в нього високе чоло і ще щось, уже й не знаю що (певність себе, віра в те, що він — особа неабияка, відчуття неповторності своєї долі), неймовірно зухвала хода, гордо зведена голова. Жінки були в захваті від нього, чоловіки теж. Мені варто було бодай на мить замислитися над тим, чому ніхто з його братів по зброї не заздрив йому ніколи, навіть не намагався кинути на нього тінь. Навпаки, чоловіки улягали його звабі й навіть підбадьорювали його…

Так він бентежить мене, так збурює! Нагнати це марення. Негайно!

*

Так, щодня народжувався новий танець, і я вміла їх усі танцювати. Цілісінькі години збувала я перед люстром, відпрацьовуючи танцювальні фігури, усміхаючись і розправляючи плечі.

Усіх юнаків у клубі, усіх молодих офіцерів тримаю я в моїй руці, убраній у білу рукавичку. Я — Зельда Сейр. Суддівна. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.

*

Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього.

І терпіла — заради нього, із ним, його.

У садку на Плежент-авеню він схиляється над маминими європейськими ружами й удає, ніби вдихає пахощі найтемніших, чорно-червоних, сортів баккара і крімсон глорі. Того дня він уперше прийшов до нас, усе на ньому бездоганне. Мундир від Бруксів сидить як улитий, стрілка на штанях свідчить про вміння доглядати себе, а чуба зачесано так рівнісінько, наче той проділ зробили під шнурочок.

— Я — Скотт, — сказав він матінці.

— Рада зазнайомитися. Мінні Мейчен Сейр, мати цього дива.

Вона дивилася на нього без тіні збентеження, усміхаючись із ледве помітною втіхою. Проте садових рукавичок не скинула і не простягнула йому руки.

За кілька годин вона сказала:

— Хтозна, чи той твій янкі-лейтенант справді так добре танцює, та в нього найвродливіше обличчя з-поміж усіх, які я бачила сьогодні. Правильні, тонкі риси, ніжна шкіра… воно мов персик, а білявий чуб легенький мов пух… Він мов панна. Ти не втримаєш його надовго. Вродливі чоловіки — лихо для жінок. Ми завжди їх утрачаємо… А ці блакитні очі, Боже мій!..

— У нього зелені очі, мамо. Та й хотілося б мені знати: а ти багато спілкувалась із вродливими чоловіками, щоб казати таке?

— Зельдо Сейр, годі вже грубіянити! Ти не бачила, яким був тато замолоду. Повір, мені всі подруги заздрили!

Отож, я донька стариганів. Якщо взяти до уваги Скотта, то ми обоє діти стариганів. Діти стариганів розбещені, сказав Скотт.

…І що вони приховують під мундирами, ті чоловіки? Що дають їм ті мундири? Ох, та знаю вже: мундир дає їм те, від чого я відмовилася. І мені байдужісінько все те. Нехай тією романтикою тішаться самі вояки: я залишаю їм удів, сиріт і калік. Нехай порозуміються.

Я рішуча дівчина (не жорстока, ні), тож мій гарний, свіжий наречений ніколи не піде на війну. Анідесь мені його нашивки і платня: у мене інші плани щодо нас. Я не дам йому податися на фронт. Ми, звісно, потрапимо до Європи. Ми поїдемо туди, але в каютах першого класу. І без мундира.

Найкраща ніч у моєму житті

1918

Після замирення Скотт у військовому таборі Шерідана знайшов діло по собі: він став помічником генерала Раяна чи радше його секретарем зі світських розваг. Вони весь час і скрізь улаштовують гуляння. Учора вони здійснювали огляд війська. Фанфари й гарматна стрілянина. Усеньке місто зібралося, щоб поглянути на бравих вояків, які сидять без діла. А мій сердешний Гуфо[1] так невдало заліз у сідло, що кобила скинула його додолу на першій хвилині того параду, під приголомшеним поглядом генерала. Той зареготався, присутні теж.

Сердега Гуфо, так гарно танцює, а верхи не вміє їздити.

Проте він так добре влаштовує балі, що генерал і далі його любить і дає йому ще більше грошенят на влаштування в «Кантрі-клубі» й деінде у місті бучних вечірок, куди він водить мене, дурненьке дівча з Півдня, що й не підозрювало про таку вишуканість.

Ось незабаром його демобілізують, і він поїде… Хіба якийсь юнак, навіть без клепки в голові, залишиться у Монтгомері, хоч би й заради кохання?

За чотири місяці, 27 липня, Скотт послав по мене колясу на Плежент-авеню; Суддя насупив брови. Мінні зірвала ружу і заколола її в мій корсаж, кучер відкинув приступку. Прямуючи містом у тому старосвітському повозі, я зазнала цілої бурі емоцій: то почувалася дурепою, то мені ставало соромно, то брехухою була, то узурпаторкою, то принцесою на одну ніч. Було мені вісімнадцять років, і я всім бажаю вступити отак у доросле життя. Та той учинок Скотта, який полестив би хоч якій молодій дівчині, був і надміру галантний, і ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→