Читать онлайн «Пор’ядна львівська пані»

Пенелопа уважно роздивлялася лікаря, що сидів навпроти неї і заповнював її історію хвороби. Кругленький чоловічок із кругленьким черевцем, у круглих окулярах і з круглою лисиною. Єдине, що в нього було не кругле, — це гостра «ленінська» борідка. Нарешті він припинив писанину і почав вивчати результати її аналізів та обстежень головного мозку.

— Мушу вам сказати, шановна пані... мгм... (лікар подивився на обкладинку історії хвороби) Пе-не-лопо (по складах прочитав він), що у вас ніяких суттєвих з'юшень (лікар не вимовляв літери «р») немає. Я не бачу ніяких патологій, дойогенька. Отже, етіологія ваших головних болей нагадує т'ядиційну міг'єнь.

Лікар подивився на Пенелопу зосередженим поглядом і спитав:

— Ви заміжня?

— Так.

— Давно?

— Десять років.

— Дітей маєте?

— Так, двоє.

— Часто маєте статеві стосунки з чоловіком?

Пенелопа отетеріла.

— Прошу?

— Чи давно ви мали статеву близькість з вашим чоловіком? — переформулював запитання лікар.

Пенелопа була обурена запитанням. Проте все-таки напружила пам'ять.

— На Різдво, здається... Так... Ще запам'ятала: гріх же!

Лікар замислено подивився у вікно, за яким набубнявіли весняні бруньки.

— Та-ак... — протягнув він. — Ви от'їмуєте задоволення від статевої близькості?

— Прошу? — перепитала Пенелопа.

— Я питаю: чи от'їмуєте ви задоволення від близьких стосунків з чоловіком? — голосніше повторив лікар.

«Він думає, що я глуха! Що він мене питає, цей старий збоченець?» — Пенелопа відкрила рота, щоб висловити обурення пор'ядної львівської пані, проте останньої миті стрималася.

Лікар подивився на неї зі співчуттям і, немов промовляючи «з вами все ясно», закопилив нижню губу.

— Ну що ж, дойогенька моя! — у голосі лікаря бринів щирий жаль. — Що я можу вам поядити? Може, сп'йобуєте завести собі коханця?

Пенелопа підскочила з місця і кулею вилетіла з кабінету на вулицю.

«Старий козел! За кого він мене приймає?»

Вона летіла проспектом Шевченка до Галицького базару і навпростець до своєї роботи. Обідня перерва закінчувалася, а треба було ще встигнути запарити собі каву і перекусити канапками.

Вона, як завжди, захекалася, піднімаючись крутими дерев'яними сходинками холодної старої львівської кам'яниці. Не стишуючи ходи, пробігла коридором, і луна від її кроків рознеслася по всій, майже порожній, будові. Пенелопа зайшла до свого кабінету і поставила воду на каву. Потім вийняла загорнені в серветки канапки і поклала їх на тарілочку.

Зненацька вона почула якийсь дивний звук — чи то схлипування, а чи стримануваний стогін. Пенелопа дослухалася. «Привиди чи що?» — подумала і відразу ж забула: звук води, що вже закипала, відволік її увагу. Вона сіла біля вікна і, попиваючи каву, розглядала зі свого вікна львів'ян, а точніше, львів'янок, які навесні ставали просто фантастичними.

Зненацька дивний звук повторився. Пенелопа здригнулася. Він долинав через двері, які вели до сусідньої кімнати. Двері давно вже були замкнені на ключ, і на них висіла старовинна мапа Львова ХVІІ ст. Пенелопа обережно підійшла до мапи і з підозрою подивилася на площу Ринок, потім припідняла мапу і, побачивши внизу шпарину для ключів, зазирнула туди.