Читать онлайн "Мага Віра"

автора "Лев Силенко"

  • Aa
    РАЗМЕР ШРИФТА
  • РЕЖИМ

Лев Силенко

Мага Віра

ДЕНЬ 1

1. — І я, і дружина моя просимо Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини і ждемо третьої, хо­чемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здо­ровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Ро­дина Рідної Ук­раїнської Національної Віри.— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здо­ров’я дитини починається у сер­ці чоло­ві­ка і жінки. Мати прикріплює зачатіє ди­тини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також за­лежить здоров’я її дитини. Жін­ка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, ди­тину виношує у смутках і гірких сльо­зах, і дитина її може на світ народитися кволою.Побратиме, ждучи дитини, даруй сво­їй жінці ніжну любов. З любови родить­ся ду­ховне й тілесне здоров’я.2. Що ж відповісти на ваші пи­тан­ня? Ма­ючи дванадцять років, я вже знав, що та­ке гірка чаша життя (голод, холод, прита­ювання переко­нань), та я ніколи на життя не нарі­кав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жи­ти хо­четься: жити — зна­чить боротися за життя.Родичі вчили мене: “Не нарікай на пого­ду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кра­ще, вір у себе, і, пря­муючи до мети, пе­ре­магай усі труд­нощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на жит­тя, на маму, на тата, звуться недолітками.Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гор­дитися тобою. Не дозво­ляємо тобі люби­ти тих, які є воро­гами наши­ми. Не ста­рай­ся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зне­навидже­ний. Ти маєш ти­ху дитячу вда­чу — зна­чить будеш або вів­цею, або — ле­вом. Не бійся ко­лючої стерні; тим, що вмі­ють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вмі­ють цими силами володіти, тим вони не страш­ні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами свої­ми. Живи, сам ду­маю­чи про себе: як по­стелиш, так і спа­тимеш.Знаєш, ми позбавлені “права голо­су”, ми викинуті на “смітник жит­тя” — ми на­звані “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися го­ворити, бо він ска­зав: “Сталін є госпо­дарем у Кремлі, а я на рідній землі”.3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого ди­тин­ства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати ка­за­ли: весь мій рід ждав мене. Ко­ли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася най­щасливішою в світі жін­кою. Їй дуже хоті­лося бути матір’ю, її ди­тячі роки були за­по­лонені любов’ю до ді­тей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки лю­би­ли її. Її свек­ру­ха була відомою в селі пови­ту­хою, зна­ла, які поради давати невістці.Мій батько любив пісню. Паруб­кую­чи, ка­зав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хо­тіли з нього легко покепкувати, казали “хлоп­­ці, заспіває­мо”. Він не гні­вав­ся. Він, стоячи ве­чо­ром з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Бого­яв­лен­ське), співав свою улюблену пісню: “Я сьо­годні щось дуже сумую, про козацькую до­лю згадав. І про славу свою не забуду, що ко­лись я, мов сокіл літав. Вда­рять дзвони у слуш­ну годину і підемо в ос­тан­ній ми бій! Ти вос­креснеш, моя Україно, в пов­нім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.І з радости, що скоро буде бать­ком, він піснями розважав свою любу дружину Сві­танну (Оленку), яка була тихою спо­кійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла са­ма виду­мувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селян­сь­кій хаті білій, критій со­ло­мою, в якій було ба­гато сонця, веселих кольорів, радости і лю­бови, усі були залюблені в життя.4. Ранком село Богоявленське роз­бу­дили дзвони: піп Афанасій скликає лю­дей до цер­к­ви на велике свято хрис­тиянське, а біля ха­ти Терентія Полікар­повича Силенка пов­но лю­дей, ніхто до церк­ви не поспішає. І Те­рентій Полікар­пович не йде до церкви від­­значати Воз­движення Чес­ного Хреста. Сьо­­годні, 27 ве­ресня (ранком, в неділю на Воз­дви­жен­ня Чес­ного Хреста) він став бать­ком, воз­двиг­нувся на світ син-первісток. І прия­телі при­несли дари (квіти, виш­нівку, па­ляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і каву­ни, та, почувши, що в побратима Терен­тія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажу­чи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”5. — Учителю, і в селі Богояв­ленське Ви були охрещені?— Я був освячений за скитським (коза­ць­ким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі за­мер­зла, лід мако­гоном потовкли і мене голого зану­рили з головою в крижану воду. Вихо­пив­ши з води, поклали на теп­лий кожух, весь я від такого освячен­ня ніби пробу­дився, зару­м’я­нився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у спо­виточку, і кидали гро­ші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гу­то­рили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під колі­на, піднімав руки до неба, і сам (своєю ду­шею створену молитву) промовляв. Потім свят­ковим тоном обіцянку складав: “Пред­ки, до Ва­шої землиці святої, з якої Ви ви­йшли і до якої на вічний спочинок відій­шли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьо­годні торкають­ся п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясно­видюща обачність ста­нуть світлом у храмі його світорозуміння і світовід­чу­вання! Обіцяю зігріти його сер­це добром і любов’ю до Вас, о Пред­ки!”7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що по­ро­дили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я ба­чив свій образ. І лю­ди села Богояв­лен­ське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усміш­ці бачив моє щастя. Мене тішило ото­чення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій гру­ші кує зо­зу­ля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Ве­чором у став­ку скидаються коропи, на вгороді кум­ка­ють жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вече­рю; і все мені подо­балося, і я завжди мав усміхне­не обличчя.О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю со­лод­кий був цей перший труд. І хоч задуш­ливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяж­ко його забути. Тяжко забути біль, після яко­го при­хо­дила радість і виси­хали сльо­зи. Тяжко забути та­та, якого че­кіс­ти на ріллі біля плу­га рево­ль­верами побили (він не хотів від­мовитися від рідної зем­лі) і закривавленого зв’я­зали на возі. І він, від’їз­джаючи, про­щаль­но дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не пла­кав, а я в його усмішці бачив біль, гли­боку ду­шевну гіркоту і любов до мене. І сьо­годні мені тяжко вирвати з ду­ші пер­ші дитячі вра­жіння, вболівання, ра­дощі. Зда­ється я ні­ко­ли не був дити­ною — рано в моїй душі наро­дилася любов до рід­ного і не­нависть до тих, які катували мого родителя.8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: “Вже починає благосло­витися”. Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав по­ти­лицю собі і мені. І ми, ніби на якусь вро­чис­тість, ішли попід жи­тами на могилу Пред­ків. Дід усмі­хався. Він був міцний, як дуб і доб­рий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльо­зи появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода ви­гля­дала кращою, як у святого Миколи Чудо­твор­ця на порепаному об­разі, що висів на покуті.Я вірив усім іконам, що рядами висі­ли у дідовій хаті, обкутані виши­тими руш­никами від жертки до мисни­ка, але рідному дідові моя душа віри­ла більше. Ікони були мов­чазні. І люди на них намальовані суворі, чу­жі, не наші, і всі в убраннях інозем­них. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пах­нули хлібом і корою сухого дуба.Коли баба (моя баба Марія) го­дина­ми про­стоювала на колінах перед “чу­дотвор­ни­ми іконами” св. Варвари, св. Ґеор­ґа, св. Ми­колая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тіши­лася бо­гами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З по­чуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою пока­зу­вав у сто­рону святого Ґеорґа і повторяв сло­ва відо­мого пись­менника: “Хто не пізнає са­мих таки гре­ків у цих гре­цьких богах?”9. Я з дідом уже на скитській мо­гилі. Схо­дить вогненне сонце. Небо, ніби на по­мах ма­гічної палич­ки, починає спі­вати. Свят­кує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умива­ти­ся, го­рить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — най­славніші бога­тирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова іс­торія людства почнеться.І сонце горіло на дідовій бороді, він заду­мано дивився вдаль, він ніби старав­ся про­никнути в душу восходящого сон­ця, ні­би там щось бачив таке, що лише йо­му дано право ба­чити, він ніби роз­гля­дав якісь ве­лич­ні обрії тієї “нової істо­рії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього. ...