Буллет-парк

Джон Чівер

Буллет-Парк

(збірка)

Буллет-Парк

Частина перша

І

Уявіть собі невеличку залізничну станцію, що ось-ось потоне в вечірніх сутінках. По той бік платформи спокійно тече річка Віконсет, відбиваючи в своїх водах ще не дуже яскраву вечірню зірку. Похмура будівля станції, не пристосована до тутешньої зими, більше скидається на альтанку, павільйон чи літню дачу. Вздовж усієї платформи світяться ліхтарі, неначе скаржаться на своє безцільне існування. Обстановка, як правило, завжди відіграє неабияку роль. Ми стали тепер частіше літати літаками, і все ж не можна уявити нашої країни, її самобутності без залізниць. Ви прокидаєтесь о третій ночі в м'якому вагоні десь у невідомому місті, що про нього ви так нічого й не дізнаєтесь. Через шибку ви бачите на пероні якогось добродія з хлопчиком на плечах — вони, прощаючись, махають комусь руками. Але чого це не спить хлопчик о такій порі і чого плаче той чоловік? На бічній колії, яскраво освітлений, стоїть вагон-ресторан, а в ньому сидить один-однісінький офіціант, що звіряє рахунки. За вагоном — водонапірна башта, а за нею — освітлена ліхтарями безлюдна вулиця. Вас огортає радісне почуття батьківщини — єдиної, таємничої і безмежної. Такого почуття не звідаєте ні в літаку, ні на аеродромі, ні в поїзді, коли їдете ним у чужій країні.

Поїзд зупиняється, і на перон виходить пасажир. Його зустрічає агент по продажу нерухомого майна Гезард, бо хто ж як не він знає геть усе про кожний будиночок у містечку — і коли його збудовано, і в чому його цінність, і скільки він коштує. «Ласкаво просимо у Буллет-Парк! Гадаю, що вам тут сподобається і ви залишитеся назавжди». Хоч сам містер Гезард мешкає не тут. Як і інші маклери, він тільки ставить таблички з своїм прізвищем на деревах непроданих ділянок, а сам мешкає в сусідньому містечку. Той, що тільки-но прибув сюди, залишив дружину в Нью-Йорку, в готелі «Плаза» — хай собі дивиться телевізор. Він почуває себе так, як почувала б печерна людина, що вирушила в мандри, аби знайти якусь домівку. Зараз усе таке дороге, та хіба знайдеш те, що хочеш? Облуплені стіни, занедбані колишніми мешканцями меблі — від них тхне так, наче від ганчір'я й паперів небіжчика. Він, звичайно, шукає той будинок, що уже двічі снився йому. Коли добре поведеться на новому місці, то посадить садок, умеблює кімнати,— хай тільки забудуться всі прикрощі з переїздом. Як хотілося б усім, хто живе в Буллет-Парку, переконати себе і всіх інших у тому, що вони сюди не приїхали, а тут і народились, і виросли. Але це, звичайно, не так. Всі досі пам'ятають валки фургонів з меблями, позички в банках під великі проценти, сльози і відчай.

— Це наш торговий центр,— каже Гезард.— Ми його незабаром хочемо перебудувати. А он,— містер Гезард показує на освітлений пагорб праворуч,— Порохова гора; саме там будинок, що його підшукав для вас. Правлять за нього сім тисяч. П'ять спалень, три ванни...

На схилі Порохової гори світяться ліхтарі, з труб віється дим, а на вірьовці гойдається рожевий чохол. Якби якийсь телепень зміг із свого гольфового поля побачити цю рожеву ганчірку, він назвав би її символом Порохової гори, її почесною грамотою, прапором, що за нього змагається в своїх гостроносих англійських черевиках цілий легіон духовних банкротів, які тільки те й роблять, що закохуються в чужих дружин, переслідують євреїв і борються з власним алкоголізмом. А хай би ви всі пропали, шепоче він. Згиньте, яскраві лампи, при яких ніхто не читає, згинь, музико, якої ніхто не слухає, згиньте, піаніно, на яких ніхто не вміє грати! Згиньте, білі будиночки, які вже давно не належать нікому — бо їх, від підвалу до даху, не один раз уже заставлено. Згинули б достобіса всі оті хижаки, які годують морською рибою норок, щоб потім начепили їх собі на плечі їхні дружини! Хай згинуть порожні полиці для книг, на яких лежить лише телефонний довідник, переплетений червоним оксамитом. До біса їхнє лицемірство, чисту білизну, ганебну хтивість і кредитні картки! Прокляття на них за те, що не рахуються з величчю людського духу, що знищили всі кольори, запахи, всю багатогранність життя! Прокляття! Прокляття! Прокляття!

Але наш хлопчина, як і всі хлопці, не мав би, звичайно, рації. Ось, наприклад, Віквайри, що біля їхнього білого будинку (65 тисяч доларів) тільки-но проїхав Гезард зі своїм клієнтом. Якби хлопчині треба було взяти на приціл звичаї Порохової гори, то кращої мішені, як Віквайри, йому не знайти. Чарівні, дотепні, видатні, їхній календар прийому гостей визначений на цілий рік з Дня праці до Дня незалежності. Справжні громадські діячі, що міцно тримаються заведеного ритуалу, вони всі свої чари й принади віддають вечорам, коктейлям, обідам. Бо розуміють, що для розквіту суспільства коктейлі й звані обіди такі ж необхідні, як і передвиборні засідання кожної політичної партії, шкільні комітети, муніципальні служби. Ці жертви світських обрядів у громаді, що нараховує таку малу кількість вівтарів (у Буллет-Парку лише чотири церкви),— і жодного серед них жертовного,— створили свій урочистий вівтар, на який повністю приносять (і навіть не в переносному розумінні!) своє живе тіло, який скроплюють своєю кров'ю. Вони завжди падають зі сходів, постійно натикаються на гострі ріжки меблів і заїздять своїми машинами в канави. Коли ж з'являються на званому вечорі, то обоє прекрасно зодягнені, але її рука чомусь перев'язана, а він у темних окулярах і спирається на палицю з золотою ручкою. Це тому, що місіс Віквайр вивихнула руку восени, а її чоловік ще взимку зламав собі ногу; темні ж окуляри прикривають величезний синяк, що так і міниться червоними й пурпуровими відтінками, наче той зимовий місяць, що визирає з-за хмар, дратуючи закоханого юнака. Ці рани аж ніяк не применшують їхньої гордині, забинтована рука чи нога, пластир на обличчі — це для Віквайрів цілком звичні речі.

До своїх світських обов'язків вони ставляться дуже серйозно, виконують їх урочисто та щиро. Досить поглянути на них якогось понеділка рано-вранці після того, як вони три дні обідали або вечеряли в гостях, щоб оцінити всю серйозність виконання тих обов'язків. Вони ще сплять; аж ось задзвонив будильник; містер Віквайр, думаючи, що це телефон, хапає трубку: а раптом захворів або потрапив у біду хтось із дітей, що вчаться в сусідньому місті! Але, зрозумівши свою помилку, містер Віквайр спускає ноги на підлогу. Стогне. Лається. Встає. Він почуває себе так, немов усередині в нього зовсім порожньо, бо ще не забув того, як почуває себе людина, в якої всередині все нормально. Місіс Віквайр, прокинувшись, скімлить і заривається обличчям у подушку. Містер Віквайр, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині, йде по коридору до ванної. Побачивши себе в дзеркалі, він аж скрикує від жаху й огиди: червоні від запалення очі, обличчя помережане зморшками, волосся немов погано пофарбоване. На якусь мить він немовби побачив себе очима іншого. Потім, змочивши водою щоки, поголився. Це так його стомило, що він повертається до спальні, шепоче собі, що поїде на роботу пізніше і, щоб не бачити ранкового світла, вкривається ковдрою з головою. Місіс Віквайр тихо плаче і, схлипуючи, встає з постелі: нічна сорочка її ззаду підскочила й оголила тіло. Вона йде до ванної. Проходячи повз дзеркало, заплющує очі. Повертається до своєї постелі й лягає, сховавши обличчя в подушку. Обоє лежать поруч і якийсь час голосно стогнуть. Потім він перелазить на її половину і двадцять хвилин з великою пристрастю вони віддаються звичайній справі, після чого в обох болять, аж тріскаються голови. Він уже спізнився на поїзд і на восьму одинадцять, і на восьму тридцять. «Каву»,— шепоче він і, вставши з постелі, спускається сходами на кухню. На порозі знову скрикує: на полиці біля умивальника, немов якісь боги в пантеоні, стоять порожні пляшки.

Вони викликають у нього бажання впасти навколішки і, піднявши руки, молитися: «Пляшки, о пляшки, порожні пляшки! Пробачте мені мої гріхи і пожалійте мене заради ваших творців — фірми „Джек Данієль і Сігрем!“» Незворушні в своїй порожнечі, вони мають вигляд монументальний і суворий. Написи «Віскі», «Джін», «Бурбон» підкреслюють жорстокість цих китайських демонів, і він певен, що, хоч як буде їх молити й просити, вони його не пожаліють. Він скидає їх у корзину для сміття, та й після цього відчуває себе у їхній владі. Ставить чайника, і тримаючись за стіну, наче сліпий, повертається до спальні, звідки чути стогін дружини.

— Я не хочу жити! — вигукує вона.— Не хочу жити!

— Що ти, люба?— хрипким голосом умовляє її чоловік.— Заспокойся!

Він бере з вішалки вичищений костюм, дістає сорочку, краватку й черевики і... лягає в постіль, укрившись ковдрою з головою. Уже й дев'ята, надворі зовсім розвиднилось. Он і шкільний автобус сигналить на розі, щоб виходив їхній сусід, синок Марсденів.

На кухні заторохтів чайник. Містер Віквайр утретє встає, йде до кухні й заварює каву. Приносить її в ліжко для себе й для дружини, що встала, так-сяк умилася і... повернулася в ліжко. Містер Віквайр одягає білизну і теж лягає. Наступної години вони то встають, то лягають, то виходять із спальні, то знову до неї повертаються, весь час боячись почати трудовий день: нарешті містер Віквайр одягнувся і з головним болем, сумом, нудотою, раз у раз відчуваючи статеве збудження, сходить на Голгофу, тобто — ранковий поїзд о десятій сорок вісім.

Отже, ніякого лицемірства в понеділок у Віквайрів не було, що б там не говорили.

Приїжджих людей немало дивує, що в цьо ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→