Михайло Базар

Записки старого доктора

Далекі мандри

Не погоджусь ніколи, що в шлюбнім житті

Більше втіх, аніж болю.

Евріпід

Літо у повному розквіті. Спека. У такий час хочеться побути десь у затінку, дихати свіжим повітрям або ніжитись біля річки. Та Світлана позволити собі таку розкіш не може. Мусить щодня працювати. У її душі спливають різні невтішні думки: позбулася улюбленої праці, розлучилася з чоловіком хоч живуть на одній квартирі. З колишньої роботи сама звільнилася. Годі було вижити на чверть ставки керівника сільського хору. І ось уже другий рік вона доглядає лисиць та норок у звірогосподарстві. Робота тяжка, а заробіток теж не вельми високий. А вона рада, на попередній роботі і того не мала. Таких, як вона, жінок різних спеціальностей і майнового статку, тут багато. Цілими днями Світлана тихо наспівує веселенькі пісні. Надіється, що і до неї колись загляне щось красиве і радісне.

Хутрові звірі потребують старанного догляду і харчування. Інколи споживають кращу їжу, аніж ті, що їх доглядають. Риба – основний продукт харчування тварин. За раціоном стежать ветеринар, зоотехнік, бригадир. Тут схибити не можна. Зробиш щось не так – позбудешся роботи. І Світлана старається наперекір усьому. І не тому, що так любить свою роботу, а тому, що треба з чогось жити. Двічі на рік може придбати собі норкові шкурки по пільговій ціні, а потім їх перепродує на базарі уже дорожче, ніж придбала.

Вона заздрить тим, що можуть собі отак дозволити прийти на склад і вибрати найкращі шкурки на шапку чи на шубу. Ось і сьогодні приїхала якась пара. Відразу кинулось у вічі, що з багатих: дорога іномарка. Такої Світлана ще й не бачила. Він – пристаркуватий чоловік, вона – вся в кольорах, наче пава, простоволоса, із штучно нафарбованим пасмом сивого волосся.

Світлана якраз одержувала на складі рибу для лисиць, а прибулі у сусідній кімнаті про щось розмовляли з директором господарства Юхимом Кізленком.

– Хочу подивитися, як живуть звірі у неволі,– почула Світлана голос “пави”.

– Зараз організую, – мовив задоволено директор, облизуючи губи.

– Свєта, а проведи-но гостей до своїх вихованців, – попросив директор.

– Добре, тільки накидаю риби в кошик.

– Облиш, проведи їх на ферму!

“Знайшов екскурсовода”, – подумала робітниця і спитала:

– Хто має йти зі мною?

– Може, я залишуся з директором? – почула голос чоловіка, що тримав у руках якийсь рюкзак.

– Е ні, ходи зі мною, я сама боюся.

– Ну добре, ходімо!

Світлана взяла таки кошик з рибою, і вони пішли у двір, а далі у закрите приміщення, де повно кліток зі звіриною.

– Фе! Смердить! – скривилася жінка і гидливо сплюнула.

– А що я тобі казав: купила на шубу і їдьмо, – заговорив чоловік

– А ми тут цілими днями нюхаємо той сморід, – почала навмисне розповідати Світлана, входячи в роль гіда. – А риба яка холодна – руки мерзнуть і то все за якісь копійки...

Жінка не захотіла йти далі, повернулася і, розкашлявшись, вибігла надвір.

– Як тебе звати? – заговорив незнайомець до Світлани, коли вони залишилися одні.

– Світлана.

– А мене Йосиф.

Обоє усміхнулись, наче давно знайомі, а він продовжував:

– Такій милій дівчині тільки на сцені виступати, а не тут...

– Хочете мені допомогти роздавати їжу тваринам? – війнула довгими віями і так єхидно усміхнулася, що аж самій стало незручно.

– Ага, тільки не сьогодні, – кивнув поглядом на жінку, яка була вже далеко від них.

– Юзю, ходи вже! – почувся голос знадвору.

– Уже йду! – і до Світлани:

– Прийду завтра!

– Чого? – здивовано замиготіла очима.

– Завтра поговоримо, – і, пропаливши її спокусливим поглядом, Йосиф заспішився.

– Ге-ге! – промимрила Світлана навздогін.

“Дивний, напевно, якийсь потіпаха, – подумала. – З вигляду – поважна людина. Цікаво, хто він?”

Згадала Олега. З ним зустрічається кілька місяців. Хлопець на два роки молодший за неї. Причепився, як реп’ях до кожуха. Часто приходить до неї на роботу, намовляючи її вкрасти якусь тварину. Вона, звичайно, відмовляється, бо ніколи в житті не брала чужого. Особливої пристрасті до нього не відчуває, хіба що задовольняє свої прихоті на інстинктивному рівні. Іноді їде до нього в село. Гарно там: і ліс, і річка, і луг весь у квітах. Олегова мати радіє кожному її приїздові, називає своєю невісткою. Тішиться, як Світлана вміло ліпить вареники з сиром.

Останнім часом Олег почав її дратувати. Можливо, це сталося після випадку, коли не поділили знахідку. Йшли дорогою і знайшли гаманця, а в ньому велике золоте колечко. Світлана запропонувала дати оголошення, аби повернути власникові згубу, надіючись на певну винагороду (адже річ золота, цінна). Та Олег і слухати не захотів. Узяв знахідку собі, навіть не спитавши на це дозволу в неї.

“Село є село”, – подумала Світлана, але змовчала. Відтоді появилася у її душі якась неприязнь до хлопця.

***

Під вечір Світлана прийшла на квартиру своєї подруги Уляни. Застала дома лише її чоловіка.

– Нема, нема!

– А де?

– Лікується.

– Що з нею?

– Піди і запитай! – відповів нервовим тоном Омелян, ніби вона в чомусь перед ним провинилася.

Світлана позадкувала з кімнати, відчувши в його словах щось загадкове, недобре. Він провів її колючим поглядом. Таким знервованим його ніколи не бачила.

Уляна працювала лікарем-терапевтом місцевої лікарні уже кілька літ. Часто допізна затримувалася біля хворих – і це дратувало чоловіка. Докоряв, що вона не приділяє належної уваги ні йому, ні п’ятирічному синові Дем’яну. Щоразу починалися перемови, а відтак – сварки з будь-якого приводу. Уляна побоювалася некерованих вчинків свого чоловіка, який часто чіплявся до неї з немотивованими претензіями. Ревнував до кожного зустрічного, принижував на людях. Відтак зникли колишні статеві пристрасті, гармонія сімейних відносин розладнувалася з кожним днем. І тепер Уляна вже шкодувала, що так рано вийшла за нього заміж.

Обоє однолітки. Ще навчаючись в інституті, їздила до нього у військову частину, де він служив солдатом. Після однієї з поїздок “підзалетіла” – і через кілька місяців вони одружилися. Скоро зрозуміла, що вчинила необдумано. Пізно...

Світлана тут же пішла до лікарні. Уляна лежала із забинтованою головою. Поруч – крапельниця. Була при добрій пам’яті і розповіла про свою пригоду.

...Вчора прийшла додому пізно ввечері. Відмічали зі своїми колегами День народження старшої медичної сестри. Випила неповних три келихи червоного вина. Інші пили набагато більше – і їм нічого. А вона сп’яніла, ледве дійшла до квартири.

– Де була так довго? – почав кричати з порога чоловік.

Вона усміхнулася, хотіла його обняти, але заточилася і мало не впала.

“І чого мене так розібрало?” – подумала.

Він штовхнув її від себе. Не знала, що з нею діється. Лише спромоглася вимовити: “Ну бий, чого стоїш?!”

Омелян хвильку щось роздумував, а вона тим часом зайшла у ванну кімнату. У ванні повно води. Опустила руку – холодна. І тут він заходить.

– Лізь у ванну! – каже.

– Не хочу.

Він вмить ухопив її за волосся і занурив голову в холодну воду. Думала, що жартує. Та ні, тримає голову під водою. Почало паморочитися в голові, ледве видерлась із його рук. Нажахана, кинулася тікати і впала, вдарившись до чогось твердого. На кілька секунд знепритомніла. Отямившись, почала кричати. Хтось із сусідів почув, бо сильно вдарив кулаком у двері: мовляв, перестаньте галасувати вночі.

Голова боліла, нудило, а відтак почала блювати. Присіла на килимку, відчувши, що може зімліти. І тоді, напевно, злякавшись, Омелян викликав “швидку”.

...Уляна замовкла. В очах – крапельки сліз. Обидві довго розмовляли, навіть складали плани на завтрашній день. Яким він буде для них?

***

Наступного дня Йосиф не прийшов. Світлана в душі очікувала якоїсь несподіванки. Щоразу позирала, чи не йде хтось чужий. Та на подвір’ї звірогосподарства лише свої працівники. Звичайний щоденний, можна сказати, одноманітний ритм роботи. Вчорашня розмова з Уляною гнітила, викликала в душі неспокій. Отак знущатися над жінкою! Такого вона б не стерпіла...Її колишній чоловік Іван, хоч і зануда, та руки ніколи не підносив.

Наступного дня те ж саме – сіра одноманітність. Рахувала дні до відпустки. Хоч якихось планів, як її провести, не мала.

І ось на третій день якраз перед обідом несподівано біля неї появився Йосиф.

– Не чекала?

– По правді сказати, ні.

– Ну ось що, збирайся. Поїдемо кудись.

– Як так поїдемо? Я ж на роботі. Та й з якої такої радості маю їхати кудись із незнайомим чоловіком?

– Ми ж позавчора познайомилися, – сказав, заглядаючи в очі прибулець.

– Я так не звикла. До закінчення зміни ще ого-го!

– За роботу не хвилюйся. Я все владнав з твоїм начальством. Довелося з директором довго порозмовляти. Відразу не погодився тебе відпустити з роботи, хоч знайомий із ним зі студентських років. Казав, що ти гарно співаєш і на роботі справляєшся. Признався, що тяжко хворіє нирками і не захотів навіть випити чарку з приводу такої зустрічі.

Справді, їхній директор уже два роки по кілька місяців на рік перебуває на стаціонарному лікуванні. Мучиться, бідолашний, щоразу проводять йому гемодіаліз. На деякий час помагає, а відтак знову те саме.

– Що з того? Хто той спів тут послухає? Звірі не розуміють людського голосу. Хоч справді, люблю співати, танцювати, граю на роялі, скрипці, – сказала Світлана, усміхаючись.

– О, тоді будеш співати для мене. Ось таку я давно шукаю. А ця робота не для тебе. Ти – артистка. Такій тільк ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→