Місто кісток

Касандра Клер

Місто кісток

Моєму дідусеві

Подяки

Я хотіла б подякувати своїй робочій групі, усім зіркам Массачусетсу: Еллен Кушнер, Делії Шерман, Келлі Лінк, Гевіну Гранту, Холлі Блек і Сарі Сміт. А також Тому Холту та Пег Керр – за те, що підбадьорювали мене до появи книги, а Джастін Ларбалестьє й Іві Сінайко – за їхні думки щодо книги під час роботи над рукописом. Моїй мамі і батькові – за їхню відданість, прихильність і непохитну віру в те, що зрештою я створю щось варте друку. Джиму Хіллу й Кейт Коннор – за їхнє підбадьорення і підтримку. Еріку – за мотоцикли вампірів, які працюють на демонічній енергії, й Елці – за те, що виглядає в чорному краще, ніж удови її ворогів. Тео та Велу – за створення гарних зображень до моєї прози. Моєму чарівному агентові Баррі Голдблатту і моєму талановитому редактору Карен Войтилі. Холлі – за те, що прожила цю книгу зі мною, і Джошу – за фінансову допомогу.

Я зовсім сну не маю.

Між виконанням пагубного вчинку

І первим побудом до нього ціла

Середина, се мов якась фантазма,

Якесь гидке, страшенне сновидіннє.

Тоді наш геній кличе на пораду

Усі знаряддя смертної природи,

І чоловіче єстество страждає,

Мов невеличке царство в часі бунту.

Вільям Шекспір. Юлій Цезар [1]

Частина 1

Спуск у темряву

Оспівував я Хаос й Вічну Ніч,

й, натхненний Музою небес,

спускався в темряву

та сходив до висот.

Джон Мілтон. Втрачений рай [2]

Розділ 1

«Пекельне лігво»

– Ти, певно, жартуєш зі мною, – сказав вишибайло, схрестивши руки на своїх кремезних грудях. Він подивився згори вниз на юнака в червоній куртці з блискавкою та похитав головою. – Із цим сюди не можна.

Близько півсотні підлітків, що стояли в черзі перед дверима клубу «Пекельне лігво», нашорошили вуха. Щоб потрапити до цього клубу, треба було довгенько постояти в черзі, особливо в неділю, і зазвичай тут нічого цікавого не відбувалося. Охоронці жорстко й швидко заспокоювали тих, із ким могли бути неприємності. П’ятнадцятирічна Клері Фрей та її найкращий друг Саймон разом з усією чергою затамували подих, сподіваючись на щось цікаве.

– Слухай, – хлопець підняв щось над головою. Предмет нагадував дерев’яну загострену з одного кінця палицю. – Це деталь мого костюму.

Вишибайло недовірливо поглянув на нього.

– І хто ж ти в нас?

«Він досить нормально виглядає як для „Пекельного лігва“», – подумала Клері. Волосся, пофарбоване в насичений блакитний колір, стирчало на його голові, наче щупальці переляканого восьминога, але ні тату на обличчі, ні пірсингу на вухах і губах не було.

– Мисливець на вампірів, – посміхнувся юнак. Він легко зігнув палицю. – Це ж бутафорія. Поролон. Бачиш?

Великі очі хлопця були насиченого зеленого кольору. «Наче колір антифризу чи весняної трави, – зауважила Клері. – Напевне, контактні лінзи».

Вишибайло знизав плечима, раптом втративши цікавість.

– Ну, гаразд, проходь.

Юнак прошмигнув швидко, наче вугор. Клері сподобалося те, як граційно він повів плечима, як, ідучи, порухом голови відкинув волосся. Її мама казала про таких: безтурботні.

– Запала на нього, – голос Саймона змінився. – Правда?

Клері мовчки штурхонула його ліктем під ребра.

Всередині клубу утворилася завіса зі штучного густого диму. Кольорові вогники вигравали на танцмайданчику, перетворюючи його на веселкову казкову країну блакитних та отруйно-зелених, яскраво-рожевих та золотистих барв.

Юнак у червоній куртці торкнувся довгого гострого леза у своїх руках, і на його вустах заграла самовдоволена посмішка. Все відбулося так легко. Трішки чар – і лезо виглядало невинною дрібничкою, а очі… Тієї миті, коли вишибайло глянув у них, він попався. Звичайно, хлопець міг би пройти в клуб без будь-яких проблем, але це було частиною гри: дурити приземлених, робити все це відкрито, просто перед ними, перед порожніми поглядами на їхніх овечих обличчях.

Та люди мали своє призначення. Зеленоокий юнак розглядав танцмайданчик, де стрункі постаті, вбрані у вузькі смужки шовку та чорної шкіри, час від часу зникали та з’являлися у стовпах диму. Приземлені танцювали. Дівчата метеляли довгим волоссям, хлопці похитували своїми затиснутими в шкіру стегнами, й оголена плоть виблискувала краплинами поту. Їхня життєва енергія била через край, і її хвилі п’янили. Його губа презирливо смикнулася. Вони не знали, як їм пощастило, не знали, як це – виживати у світі мертвих, де диск сонця висить на небі, як напівзотліла вуглина. Їхні життя горіли яскраво, як вогник свічки, й так само легко було їх загасити.

Він міцніше стиснув лезо, яке тримав у руці, й уже рушив був на танцмайданчик, коли від гурту підлітків, що танцювали, відійшла дівчина й попрямувала до нього. Юнак не зводив із неї очей. Вона була гарна як на людину: довге волосся насичено-чорного кольору, темно-сірі очі. Біла сукня до підлоги – такі носили тоді, коли цей світ був молодшим. Мереживні рукави-дзвіночки прикривали тонкі руки дівчини. Її шию прикрашав товстий срібний ланцюжок, на якому висіла темно-червона підвіска завбільшки з кулачок дитини. Глянувши лише раз, юнак зрозумів, що камінь – справжній і дорогоцінний. Він ковтнув слину, коли дівчина почала наближатися. Життєва енергія пульсувала в ній, наче кров у відкритій рані. Проходячи повз нього, дівчина всміхнулася й поманила його поглядом. Юнак попрямував за нею, уже відчуваючи п’янкий присмак смерті на своїх губах.

Це завжди було легко. Він уже відчував силу, з якою її згасле життя розіллється рідким вогнем по його жилах. Люди такі дурні. Вони володіли чимось надзвичайно цінним, але взагалі не берегли це. Вони гинули за гроші, пакетики з наркотою чи за чарівну усмішку незнайомця. Дівчина, що відступала у хмарах різнобарвного диму, здавалася фантомом. Вона дійшла до стіни, озирнулася на нього та всміхнулася, підібравши спідницю. На ній були високі чоботи-панчохи.

Юнак підходив повільно, від її близькості по шкірі бігли дрижаки. Тепер дівчина вже не виглядала бездоганно. Він бачив розмиту туш під очима, прилипле до спітнілої шиї волосся, смакував запах її смертності, солодкий запах гниття.

«От і попалася», – подумав хлопець.

Холодна посмішка викривила її губи. Він побачив, що юнка відійшла вбік і притулилася до зачинених дверей. На них червоною фарбою було наляпано: «Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено». Дівчина намацала позад себе клямку, повернула її та прослизнула досередини. Погляд юнака вихопив купи коробок і поплутаних кабелів. Звичайна комірчина. Він озирнувся: ніде нікого. То й на краще, якщо вона хоче усамітнитися з ним.

Хлопець проник до кімнати слідом за нею, не підозрюючи, що за ним стежать.

– О, – сказав Саймон, – а музика нічогенька, правда?

Клері не відповіла. Вони танцювали, чи принаймні вдавали, погойдуючись вперед-назад, час від часу різко нахиляючись, наче в когось із них вилетіла контактна лінза. Поряд рухалися гурт підлітків у металевих корсетах і молода азійська пара. Вони цілувалися так пристрасно, що їхнє кольорове нарощене волосся сплелося докупи, наче виноградна лоза. Хлопець із пірсингом на губі та наплічником у формі плюшевого ведмедика без перешкод роздавав таблетки «екстазі», його штани-парашути лопотіли на вітрі з вентилятора. Клері не звертала особливої уваги на тих, хто їх оточував. Вона не зводила очей з блакитноволосого юнака, що переконав вишибайла впустити його. Хлопець пробирався крізь натовп, наче шукаючи щось. Його рухи дещо нагадали їй…

– Мені, наприклад, – вів далі Саймон, – тут надзвичайно подобається.

Це здавалося неправдоподібним. Саймон виглядав у клубі білою вороною: у джинсах і старій футболці з написом спереду «Виготовлено в Брукліні». Його гладенько причесане волосся було каштановим, а не зеленим або рожевим, і на кінчику його носа криво сиділи окуляри. Він більше нагадував шахіста, що йде на гурток, ніж того, хто спостерігає за силами темряви.

– Ага.

Клері чудово знала, що він прийшов із нею до «Пекельного лігва» лише тому, що вона любила це місце. На думку Саймона, тут було нудно. Дівчина навіть не тямила, чому тут їй так подобалося. Яскравий одяг, клубна музика перетворювали заклад на мрію, на можливість пожити чужим життям, яке дуже відрізнялося від її марудного, рутинного існування. Але Клері завжди була занадто сором’язливою, щоб поспілкуватися з кимось іще, крім Саймона.

Блакитноволосий юнак пробирався через натовп на танцмайданчику. Він виглядав трохи розгубленим, наче не знайшов того, кого шукав. Клері стало цікаво, що станеться, якщо вона підійде до нього, назветься й запропонує показати йому клуб. Можливо, хлопець просто гляне на неї як на божевільну. А якщо й він соромиться? Може, юнак буде тільки радий і вдячний, хоч намагатиметься не виказати себе (що так типово для х ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→