Тіні забутих предків. Новели

Михайло Коцюбинський

Тіні забутих предків. Новели (збірник)

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2011

ISBN 978-966-14-2736-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Коцюбинський М.

К76 Тіні забутих предків. Новели [Текст] / худож. А. Печенізький. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.: іл.

ISBN 978-966-14-0428-0 (серія).

ISBN 978-966-14-1085-4 (т. 14).

ББК 84.4УКР1

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875–1876) та Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Через тяжке матеріальне становище родини юнакові не вдалося отримати університетську освіту.

У 1886–1889 рр. він давав приватні уроки і продовжував навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працював репетитором.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси. 1890 р. львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У цьому ж році юнак побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема І. Франком.

Поїздка започаткувала постійну співпрацю Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він поїхав до с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднував роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури. За один 1891 рік з-під його пера вийшли оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х років частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітницькими ідеями, утворила організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок.

У 1892–1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду – філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань. Залишивши роботу в комісії, він виїхав до Житомира, де обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський дістав роботу в чернігівському земстві. У Чернігові він закохався, одружився, став господарем дому та батьком чотирьох дітей. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі у майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина… Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стала соціально-психологічна новела. У п’ятиліття перед революцією 1905–1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana» («Киевская старина», 1904).

У 1906–1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», а також повість «Тіні забутих предків».

Під час візитів на острів Капрі письменник зустрічався з Горьким, узимку 1911–1912 рр. жив у нього. Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., стали останніми творами Коцюбинського.

12 (25) квітня 1913 р. Михайла Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Тіні забутих предків

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері[1], чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі[2] на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

– Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь зеленими цáринками[3], маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги[4] кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

– Іва!.. Мо-ой! – гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдавати голоси птахів та всі ті звуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресáню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах[5], і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого постала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що áрідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржи´нку[6]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях[7] нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Тепер він вже мав обов’язки – його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.

Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась.

Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий ґрунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м’які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м’яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і áфин[8] запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити.

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри[9], з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.

Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→