Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Львівська антологія

Від давніх часів до початку XX сторіччя

І том

Передмова

Перлини літературної Львівщини

Якось так сталося, що Львів черговий раз пасе задніх, бо інші регіони України давно вже повидавали антології своєї літератури, і тільки література Львівщини перебувала в якихось нереалізованих планах і намірах. Принаймні проекти такої антології раз по раз вигулькували у різних списках і поданнях, та ніколи не були зреалізовані.

Але, з другого боку, антологія Львівщини – найважча для упорядкування і видання. Щоб представити її гідно у всьому розмаїтті, треба б не двох-трьох томів, а доброго десятка. Бо якщо порівняти кількість книжок і часописів, які видавалися у різні часи у Львові та Києві, то Львів буде на першому місці. В середні віки тут видавали літературу на кількох мовах, а в XIX ст., коли в російській Україні вийшов лише один україномовний часопис «Основа», який проіснував лише два роки, у Львові таких часописів було видано сотні. І вже у 1920 – 1930-х роках знову бачимо дозовану кількість совєтських періодичних видань і знову ж таки сотні львівських.

Відтак створювати антологію літератури Львова надзвичайно важко через те величезне розмаїття матеріалів, з яким доводиться працювати. А крім того, не все ще перекладено з літературної львівської спадщини, яка була творена латинською та польською мовою. Вихованці західних університетів Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастіян-Фабіян Кльонович, Миколай Рей, Симон Симонід (Шимон Шимонович), Симон Пекалід, брати Зиморовичі – Бартоломей і Симон – усі вони творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патріотами Русі.

Давньою писемною українською мовою творили в XVI–XVII сторіччях викладачі школи при Успенській церкві – Лаврентій і Стефан Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникій Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький.

Наприкінці XV ст. у Львові з'явилися перші книгарні, а деякі заможні міщани укладали свої власні книгозбірні. Ба навіть перші друкарні були українські. Іван Федоров надрукував у 1573–1574 роках найстарішу книгу в Україні.

Перші сценічні твори українською мовою теж з'явилися у Львові. То були інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найліпший сон», які увійшли в польську містерію Якуба Ґаватовича в 1619 р. Кирило Транквіліон-Ставровецький, який вчився у Львові, а згодом, у 1580-х роках, був викладачем грецької і старослов'янської мов у Львівській братській школі, писав давньоукраїнською мовою, наближеною до народної. У 1646 р. вийшла збірка його прозових і віршованих творів «Перло многоцінноє».

Завдяки великому подвижникові Іванові Левицькому, який уклав ґрунтовну бібліографію українських видань у Галичині, включно з детальним змістом кожного часопису, маємо змогу отримати повну картину літератури XIX ст. Але не вся ця література ще прочитана і досліджена.

Перший том цієї антології завершується літературою початку XX ст. і знайомить читачів не тільки з українськими класиками, але й з менш відомими авторами та класиками польської і австрійської літератури, які були пов'язані із Львовом і Львівщиною. Представлені тут також народні казки, літературні казки й оповідання, які зацікавлять широкі читацькі кола.

Юрій Винничук

Народні казки та легенди

Гнат Карпинський

Під псевдонімом Ігнатій з Никлович видав збірку «Казки» (Львів, 1861).

Переможець змії і дракона

Був один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.

Дав йому один крейцар.

Зустрів його старець знову на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарю, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, на і тобі крейцар.

Зустрів його старець і третій раз на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Чим же тебе обдарю, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. – Урізав йому плаща кусень: – Візьміть, залатаєте сукенку свою.

Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:

– Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам ти полумисок грошей.

А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:

– Чого ти, воячку, плачеш?

Повідає:

– Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.

– Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.

Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарх:

– Чи жиє він?

Повіли монарху, же жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:

– Чого ти плачеш?

– Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.

– Не бійся нічого, стань наліво.

І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:

– Така і така річ, тепер певно згибну.

– Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.

Так він і зробив, і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:

– Устань!

А він не встає. Кричить:

– Зараз встань!

Не встає. І третій раз закричала, а він не встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б'є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є – чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.

Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки, і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:

– Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, і зараз воно збудеться.

А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.

Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'їв.

Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.

– Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.

І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його, і найстарша повідає:

– Он принц, котра би пішла за того принца?

– Я не піду, – відказує середуща.

– І я не піду, – каже старша.

А наймолодша повідає:

– А я піду.

Кинула хустку через море, він ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:

– Чого ти собі сумуєш?

– Сумую собі, що я з свого краю пішов, а не знаю, де він є, в котрім боці.

– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.

Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:

– Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.

А йому тота панна веліла повісти:

...
Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→