Санаторійна зона

Микола Хвильовий

Санаторійна зона

Романтик «в діадемі червоного страждання»

Червоного кольору романтик революції Микола Хвильовий не любив. «Підвівся день… Пролляв червоною фарбою на сірий тоскний краєвид. Чи кров’ю може? Може кров’ю?»[1] Червоний збуджував, тривожив сумління, навіював настрої тривоги, душевного неспокою, відроджував пережиті сцени жорстокої вакханалії насильства, густі запахи крові й смерті. «В ліхтарях червоних відблиски крові – це юнача кров – моя» (1, 89).

Любив синій колір, блакитний, голубий. «Туди, в блакитні гарячі грози, стрілою натовп – летів». Там, де «проросла блакить», світло, простір, душевна рівновага і гармонія, надій безмежжя, вічність. Душа митця прагне гармонії світу, його ідеал – той душевний настрій, коли «міріади міріадів голубих метеликів над гармонією моєї душі» (1, 301), «гармонія істоти» і поривання образним словом «осідлати» голубий вітер творчого самозвершення: «З тобою, вітре, побіжу в діадемі червоного страждання» (1, 91).

Той світ, у якому живе письменник, не прагне гармонії – він жорстокий і абсурдний, ворожий творчій особистості, яка вимушена або славити його, або бунтувати проти нього, або від нього відчужуватися і неминуче втрачати особисту і творчу свободу.

А втрата творчої свободи для Миколи Хвильового означала смерть.

…13 травня 1933 року Микола Хвильовий запросив до себе в квартиру в письменницькому будинку «Слово» своїх друзів-письменників Майка Йогансена, Миколу Куліша, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Івана Сенченка, Юрія Смолича начебто для читання нових розділів роману «Іраїда». Пили чай, говорили, господар узяв гітару і почав співати, декламувати «Беси» О. Пушкіна. Раптом вийшов в іншу кімнату. Пролунав постріл.

Дехто із письменників, зокрема Юрій Смолич, устиг прочитати залишену на столі передсмертну записку:

Арешт Ялового – це розстріл

цілої Генерації… За що?

За те, що ми були найщирішими

комуністами? Нічого не розумію,

За Генерацію Ялового відповідаю

перш за все я, Микола Хвильовий

«Отже», як говорить Семенко…

ясно.

Сьогодні прекрасний соняшний день.

Як я люблю життя – ви й не

уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте,

Як я був закоханий в це число?

Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціялістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

P. S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері.

13/V-1933 р.

Микола Хвильовий.

Та була на столі ще одна передсмертна записка, яку швидко, як і першу, прибрали до рук органи ОДПУ. Адресована вона доньці дружини письменника Любові Григорівні Уманцевій, якій він заповідав усе своє майно та авторські права. Про цей лист батька Любов Уманцева дізналася лише 13 грудня 1988 р. – через 55 років, коли прибула до Києва на вечір, присвячений 95-річчю з дня народження Миколи Хвильового, який організував Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Золотий мій Любисток,

пробач мене, моя голубонько сизокрила за все.

Свій нескінченний роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю.

Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько М.Хвильовий

13/V-1933 р.

Харків.

…Ніяк не міг наважитися колишній секретар ЦК Компартії України з ідеології, академік АН УРСР Федір Данилович Овчаренко прийти на вечір пам’яті Миколи Хвильового і зачитати там передсмертні записки письменника. Із книги спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Юрія Смолича я довідався, що Федір Данилович на настійливі прохання Юрія Корнійовича таки запросив за дорученням Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста у КДБ України ці передсмертні листи Миколи Хвильового і ознайомив автора спогаду із «цими записками». Логічно було передбачити, що свідомий український вчений-інтелектуал Федір Овчаренко міг зробити і для себе копії цих записок. І правда, секретар ЦК Компартії не дозволив Юрію Смоличу зняти копію передсмертного листа, але для власного архіву це зробив.

Кілька разів я розмовляв із Федором Даниловичем, переконуючи його особисто зачитати ці останні листи Миколи Хвильового в присутності його доньки, яка на наше запрошення прибула із глибинки Росії – із Свердловська.

Вражена почутим до глибини душі, Любов Григорівна звертається з листом до Федора Даниловича з проханням надіслати їй копії передсмертних звернень Миколи Хвильового: «13 травня 1933 року. Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга – Григоровича. Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму (без мови). В тому ж травні я вперше почула про два листи, що залишив нам Григорович. Один лист до мене. Пройшло чимало років, але для мене, як вчора… І ось раптом 13 грудня 1988 року я почула ці листи, які Ви зачитували на ювілейному вечорі!

Важко собі уявити, що я пережила!!!.. Що сказати, я чула тільки «позовні» – любисток, милий, «золотий» (якщо не помиляюсь).

З того часу як я покинула Київ, я без сну (ось і зараз три години ночі), як натягнута струна…

Прошу ще раз мене вибачити. Мені треба прочитати ці листи, доки я ще живу!! 17 червня 1989 р. у мене ювілей – 75 років. Почала потроху писати спогади та все зупинилося».[2]

Федір Овчаренко надсилає Любові Уманцевій обидва листи-копії і дає високу оцінку Миколі Хвильовому – письменникові та українському патріотові: «Людина, яка в листі до доньки виявляє стільки життєлюбства, щирості і віри в майбутнє, яку сталінщина загнала у безвихідь, перед такою людиною ми схиляємо голову і віддаємо йому шану, свою любов і надію на справедливе повернення українському народові».[3]

Арешт найближчого друга Михайла Ялового (Юліана Шпола) був останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Миколи Хвильового. За цим арештом письменник вбачав, як написав він у передсмертному листі, «розстріл цілої Генерації…» На трагічний день 13 травня поет, прозаїк, драматург, перший президент Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), талановитий організатор видавничої справи і літературного життя Михайло Яловий був уже за ґратами. Його буде звинувачено в шпигунстві на користь Польщі, в підготовці замаху на Першого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева, в «шумскізмі» і засуджено на 10 років виправно-трудових таборів. Вини Михайло Яловий не визнав, відбував заслання на Соловках, де і був розстріляний 3 листопада 1937 року разом з великою групою української інтелігенції «на честь» 20-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту.[4] Микола Хвильовий ніжно любив свого талановитого друга, якого так зворушливо вітав у «Вступній новелі»: «Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вірю!» (1, 124).

В що так натхненно вірив цей романтик і мрійник, який «з висоти свого незрівнянного нахабства плював демонстративно «на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку»? В те, що йому судилося довге творче життя і доля забезпечить «зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років («я думаю прожити сто п’ятдесят»)? (1, 122).

Вірив у життя, у безсмертя творчого слова, яке володіє магією особливого впливу на людину і суспільство:

«Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!» (1, 123).

Митець сподівався цим магічним словом наблизити реалізацію своєї високої віри – майбутню «загірну комуну», гармонійно облаштований для людини світ: «Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти» (1, 123).

Він і помер, свідомо обравши улюблене число 13 – число свого дня народження, в яке був закоханий, але яке в народі вважалось нещасливим. Помер заради життя своїх друзів і колег, над головами більшості яких уже нависла сталінська сокира терору. Та прагнення Миколи Хвильового викличним самогубством застерегти терористичний режим від «розстрілу цілої Генерації», цим останнім у житті вчинком підсилити трагічне звучання стану української літератури і мистецтва не зупинило криваву вакханалію.

Мужність Миколи Хвильового вражає. Самогубство талановитого художника слова, лідера літературного процесу, пристрасного полеміста розвіяло будь-які ілюзії щодо свободи художньої творчості та переконало багатьох-багатьох, що в нестерпно важкій атмосфері насильства над творчою та суспільною свободою сподіватися на те, що ця країна уникне прірви кривавого термідора, нема надій.

Процеси деіндивідуалізації людини, її внутрішнього роздвоєння, втрати перспективи буття, зумовлені декретивним контролюванням її суспільної поведінки, способу мислення, ціннісних орієнтацій, набувають загрозливих масштабів. Наростає спекулятивне жонглювання цитатами з праць Маркса – Леніна – Сталіна з метою теоретичних обґрунтувань концепції побудови соціалізму за казарменими принципами Троцького і Сталіна, поступово обмежується шляхом централізації діяльність творчих спілок, організацій і об’єднань, посилюється партійний контроль і цензура, згортається українізація, руйнується історично-культурна спадкоємність, яка тільки почала відроджуватися… Національне самоусвідомлення української людини загальмовується, духовне обличчя нації так і не змогло увиразнитися. Теза Миколи Хвильового про орієнтацію на «психологічну Європу» і про необхідність певного відсторонення від літератури російської з метою вироблення власного національного шляху розвитку літератури і мистецтва була піддана нещадній партійній критиці, визнана ідеологічно шкідливою, політично помилковою.

Чи був Микола Хвильовий «найщирішим комуністом» ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→