Руденька
<p>Юлія Олександрівна Пилипенко</p> <p>Руденька</p>

Dedicated to all the people

who saved and created my life.[1]

<p>Від автора</p> Вітаю!

Мене звати Юля, мені 25 років, і я хочу звернутися до вас із таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Ні – викиньте книжку геть. Зробіть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собі гарне, та насправді воно не потребує відповіді. Воно потребує від вас дій і вчинків – кроків, що ґрунтуються на любові до життя. Можна щодня ставити собі це запитання, навіть відповідати на нього, а що з того?

Протягом останніх семи років кожен мій ранок починається однаково – я розплющую очі й запитую себе про це. А вже потім роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разі, якби це був останній день мого життя. Водночас мої загострені почуття змушують мене повірити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мій ранок починається не о 7.00 і не о 8.00… Він починається тоді, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моєму ранкові. Іноді це 19.30, а іноді – 21.00. Залежно від того, о котрій годині для мене почалася ніч. Іноді моя ніч починається о 9-й ранку…

Я літаю на побачення до різних країн, в той самий час маючи любовні стосунки. Легковажність? Авжеж. Я можу спинити авто в центрі міста, спричинивши затор, увімкнути аварійку, вийти і спостерігати під колективне волання автомобільних сигналів, як у бездонному небі пролітає літак. Просто тому, що я люблю літаки і їхні білосніжні сліди, які вони залишають не тільки в небі, а й у моєму житті. Я можу тижнями не відповідати на телефонні дзвінки просто тому, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Егоїзм? Стовідсотковий.

Я можу терпіти голод кілька днів, віддавши свої останні гроші безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня мені потелефонував той, дзвінка від кого я чекала два тижні, і мені хотілося, щоб усі люди на світі були так само щасливі, як і я. І якщо їх сьогодні ощасливлять мої гроші, чому ні? Дурість? Можливо.

Я святкую Новий рік тоді, коли мені заманеться. При цьому я ніколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофігізм? Певна річ.

Знаєте, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це міст. Він гарний. Я його дуже люблю. Коли мені погано чи добре, я скуповую всі повітряні кульки в місті, прив’язую до них паперового літачка, на якому пишу своє прохання або подяку. До кого я звертаюся і кому дякую? Про це я розповім вам трохи згодом. Я приїжджаю на цей міст, виходжу з машини і запускаю в небо десятки напомпованих гелієм куль, які передають моє бажання в надійні руки. Дитинство? Романтика? Так. Але мені так подобається. І бажання здійснюються.

Знаєте, що я зробила, коли мені було двадцять один, і чоловік, удвічі старший за мене, зізнався у зраді, а потім місяць убивав мене своїм негативом? Я подарувала йому білий «Hummer», щоправда, лише на один вечір… і вечерю при свічках. Не тому, що мені на той час аж так уже хотілося зробити йому приємність чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранці і поставила собі те ж таки питання. А потім подумала: якби сьогодні був перший і останній день мого життя, я б усе одно подарувала йому білого «Hummer’a» і вперше в житті зготувала б для нього вечерю, навіть усупереч тому, що він більше не був героєм мого роману.

Я практично не ношу годинників: усі вони в мене зупиняються – дорогі й дешеві. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.

Мій спосіб життя завдає чимало клопоту і переживань людям, які мною дорожать, та вони мене розуміють… Вони знають, чому я живу саме так, і я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своїх вчинків і поведінки, яка не завжди вкладається в межі усталених поглядів. Причина проста: я задихаюся від життя, люблю його до сліз та іноді доводжу свою любов до цілковитого свавілля… Я розкладаю мелодії на тисячі звуків, досі плачу, коли бачу сонце… я люблю цей світ так, як люблять раз у житті. Вперше і востаннє. Просто тому, що для мене не існує «завтра». Мене не хвилює «завтра». Що це за день – «завтра»? Це міф. Утопія. Вигадка.

Я хочу розповісти вам свою історію, в якій немає ані крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грі долі. Я навіть не змінила імен. Адже це реальна історія мого життя, і я не хочу називати чужими іменами Людей, які зробили його можливим. Що вам до моєї історії? Звісно, нічого. У кожного з вас повнісінько своїх власних історій, клопотів і переживань. У кожного з вас своє Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаєте мою історію до кінця. У такому разі в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Не треба відповідати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозуміє мене і зробить те, про що я так прошу… це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з її вадами і переживаннями… недаремно пустила вас у своє життя.

Моя історія починається від сьогодні. Я не хочу говорити «з кінця». Вважайте, що ви зі мною щойно познайомились і я беру вас із собою в подорож моїм життям. Смійтеся разом зі мною, засуджуйте мої легковажні вчинки, дорікайте в чомусь, а іноді… просто міцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших руках – моя душа і вся правда про мене.

Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я…

Yours, but not Forever,[2]

Руденька

<p>7 січня 2011 року</p>

Сomme а un rocher,

Comme а un peche,

Je suis accroche а toi…[3]

Париже… привіт, Коханий… Добридень, Місто з великої літери… Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспівано, все написано… Про Тебе говорили і писали в усі часи, надсилали друзям, знайомим і заздрісникам листівки з Твоїм зображенням… але чи часто пишуть особисто Тобі? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумію, як можна говорити про Тебе як про місто… Хіба міста вміють відчувати, як Ти і я? Хіба міста здатні так зрозуміти людину, як зрозумів мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього світу, і це дійсно були «просто міста»… А Ти – живий, справжній, божевільний, почуттєвий, чарівливий… Ти змушуєш мріяти тих, хто не знав, що таке Мрія… Ти викликаєш сльози на очах людей, які в житті можуть заплакати тільки одного разу – втративши свої статки… Ти проникаєш у душу і в підсвідомість… Ти підкрадаєшся майже непомітно… тихо… тактовно… з притаманним лише одному Тобі шармом… а потім завдаєш одного удару – влучного, чіткого, просто в десятку, що зветься Серце…

Твоє зухвале небо дивилося мені просто в очі, розуміючи мене без слів, читало мене, як розгорнуту книгу… бачило всі мої думки, загострювало бажання, змушувало міркувати над тим, що я всіма силами намагалася забути… Париже, Ти довідався про всі мої таємниці і як найвірніший друг поховав їх у темних закутках Монмартру… Як дивно було спостерігати ті сотні людей, які стояли поруч зі мною неподалік від Сакре-Кер… і дивились на Тебе згори вниз… Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розуміли, що ми з Тобою заодно… вони не чули нашої розмови… вони не підозрювали, як багато ми сказали одне одному там… на Монмартрі… Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними… Ти спостерігав за цими людьми дещо іронічно і знуджено… втім, як і я…

Ми з Тобою такі схожі… ми з Тобою такі вільні… нам не потрібні ці обличчя, безглузді слова, дурні прагнення, ідіотські вчинки, погляди, що в більшості своїй є ознакою вульгарності, пихи і порожнечі душі… У нас є спільна таємниця, і це справді об’єднало нас у пару… Я кохаю Тебе, а Ти – мене. Все просто і трохи чарівливо. Скажу Тобі чесно: я в захваті від твоєї свободи. Твої зорі ніколи не вмирають… Твоє Сонце ніколи не калатає перед тим, як увійти до чиєїсь спальні чи навіть до чийогось життя… Твої будинки і шато можуть чудово існувати без людей, і при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще більше збережуть свою атмосферу та унікальність… Навіть твій місяць… не якийсь там, а французький…

Париже… рідний… я полечу від тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаєш мене і чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серці, але з інтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобі цікаво, яку таємницю я підготую до нашої наступної зустрічі… Ти і Я – майже ідеальні коханці… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобі, довіритися Тобі, віддатися Тобі раз і назавжди, врешті-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати і розуміти, що після чергового розставання Ти не потурбуєш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами і банальними, нещирими фразами… Ти просто спокійно чекатимеш… бо Тобі начхати, що буде далі… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усміхнешся своєю найпривабливішою усмішкою і скажеш мені: «Bonjour, Jolie… мені тебе бракувало»… без зайвих слів просто обіймеш мене… і ми знов зрозуміємо одне одного…

Ми разом зустріли Новий рік… я так про це мріяла… ще з дитинства, після нашої першої зустрічі… коли я, маленька, відвернувшись до вікна в автобусі, намагалася приховати свої сльози від моїх улюблених батьків, які познайомили мене з Тобою… і, напевно, я закохалася ще тоді… тому й плакала… І ось… через стільки літ… я зустрічаю Новий рік наодинці з Тобою… В той час, як трист ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→

По решению правообладателя книга «Руденька» представлена в виде фрагмента