Рогнеда

Валентин Чемерис Рогнеда

© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

* * *

Впадаю коло любки: «Та ти не бійся! Ти не журися! Та ти ж моє серденько».

М. Вовчок

(Любка – розм., кохана дівчина або жінка. Коханка. А ще – пестливе звертання до дівчини або жінки, зокрема до… власної.)

Сказання – жанр давньоруської розповідної літератури про історичних діячів та ті події, у яких вони брали участь; оповідний твір історичного або легендарного змісту.

В автора це роман про Рогнеду Полоцьку, пізніше – київську княгиню, і про Володимира Святославича, великого князя Київського, жінколюба, рівного Соломону (любив і мав жінок), та як він силою взяв Рогнеду – любкою-голубкою його вона стане пізніше.

Як пізніше ця любка-голубка візьме гострий ніж і однієї чарівної місячної ночі націлить його в серце сонного Володимира Великого, званого на Русі ще Красним Сонцем. Нічого не підозрюючи, святитель Русі мирно спатиме собі під теплим боком Рогнеди. Вона була його другою жоною. Сьомою і останньою – принцеса Анна Візантійська, що її Володимир привіз на Русь разом із християнством.

«Анна Київська – королева Франції» може бути другою книгою роману «Рогнеда», головною героїнею якого є вже дочка Ярослава Мудрого – княжна Анна… Так-так, онука княгині Рогнеди, яка волею долі стала королевою Франції. Тож це сказання про таємниці її життя, любові та загадкової смерті, що не всі ще й досі розгадані.

Але, пішовши з цього світу, Анна Ярославна назавжди залишилася в ньому. Хоча б тому, що «mа mori na pas errete ma de» – «моя смерть не зупинила моє життя».

Був на Русі дуже давній звичай: молода мала роззувати молодого перед першою шлюбною ніччю – так вона вже за медового місяця показувала свою покірність майбутньому чоловікові. Дочка полоцького князя Рогволода, горда Рогнеда, не схотіла схилятися перед новгородським князем Володимиром і в першу ніч роззувати того, кого вона називала сином рабині (робичичем) Ольжиної ключниці Малуші. Полоцька князівна хотіла вийти заміж за великого київського князя Ярополка – до речі, брата по батькові Володимира – і його роззути, ставши навзамін київською княгинею. Але Володимир кинувся навперейми її мріям… Бо хотів, аби полоцька гордовита красуня саме його роззула…

І, домігшись свого, на досягненому не заспокоївся, а зажадав, аби його роззула ще й візантійська принцеса Анна, вона ж царівна. І це – не беручи до уваги п’яти інших вродливиць з різних країв і національностей, які теж були його «любками-голубками»…

Пролог.

Це він, Володимир, за словами Нестора, «був жонолюбцем, як і Соломон»

…Володимир же був переможений пожадливістю до жінок… І був ненаситним у блуді, і приводив до себе заміжніх жінок, і дівиць розбещував, бо був жонолюбець, як і Соломон…

Повість врем’яних літ

Він стоїть п’ятиметровим пам’ятником на нижній терасі Володимирської гірки, в мантії з хрестом і великокняжою шапкою в руці, стоїть на шістнадцятиметровому чавунному постаменті і квадратному стилобаті[1] з чавунних плит, що має вигляд восьмигранної каплиці псевдовізантійського стилю.

На постаменті – барельєф «Хрещення Русі» і герб старого Києва (архангел Михаїл з німбом навколо непокритої голови, з піднятим мечем у правій і зі щитом у лівій руці).

Це він – великий князь Київський Володимир.

Він же – Володимир Великий.

Він же – Володимир Святий. (У святому хрещенні – Василій.)

Він же – хреститель Русі, Рівноапостольний.

Прозваний у народі – Володимир Красне Сонечко.

Рік народження – невідомий.

Рік смерті – 1015.

З 969-го до 980-го – князь новгородський.

Похований у Десятинній церкві в Києві.

На Русі першим, хто отримав офіційний титул великого князя Київського, був Ігор Рюрикович, прозваний Старим.

До нього в прадавній столиці Русі були просто князі – це легендарний засновник міста Кий, це – Аскольд (Оскольд), це Олег, прозваний Віщим. (Йому належать слова про те, що Києву судилося бути «матір’ю городам руським», та, власне, й Давньоруську державу створив і утвердив він – князь Олег Віщий.)

Помираючи, Олег залишив Ігорю велику країну, що розкинулась на 1500 км від Ладоги до Переяславля і на 1000 км від Полоцька до Ростова. В цю державу входили не тільки слов’янські племена. Данину Русі справно платили чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимігола, корсь, нарова, лівонці…

Але вже князь Ігор стає великим князем Київським, а не просто, як до нього, князем. Був він сином найманця-варяга Рюрика, який, скориставшись бунтом, захопив владу в Новгороді, а матір’ю його була дочка «князя урманського» Єфанда, якому після народження сина Рюрик дав у «віно» (вічне користування) місто біля моря…

Потім великою княгинею Київською була жона Ігоря Ольга – затим титул великого князя Київського мав їхній син Святослав, потім ним був (правда, недовго) син Святослава Ярополк, і, нарешті, великим князем Київським став його менший брат Володимир, якому вдасться підняти Київську Русь на небачену до того висоту. За ті заслуги, та ще за хрещення русів, стоїть він на Володимирській гірці і ось уже не одне століття хрестом осіняє златоверхий Київ, Дніпро із Задніпров’ям і загалом Київську Русь та нинішню Україну – її білий день і сонце її, і грозове хмаровиння в небесах високих…

Чомусь він на тім постаменті самотній.

Чомусь не видно його семи – лише офіційних – дружин. Першою в нього була знатна варяжка Аллогія (Олаве), п’ятьох наступних його жінок подає «Повість врем’яних літ»: Рогнеда, гречанка, чешка, ще одна чешка, болгарка (їхні імена не збереглися)…

І нарешті остання, сьома – візантійська принцеса Анна.

Ледве-ледве вистачило б їм місяця – на чотирьох боках постаменту.

А ще ж мав 800 (вісімсот!) наложниць. За «Повістю врем’яних літ», 300 – у Вишгороді, 300 – в Білогорівці і ще 200 – у Берестовому, в княжому селі.

Це ж який жіночий тлум був би на Володимирській гірці біля пам’ятника Володимиру, коли б туди прийшло все його кохане жіноцтво, всі його любки-голубки!

…А починаються літописи словами, що стали вже традиційними: «В літо» – звідси їхня назва. Автори ж їхні й укладачі відповідно називаються літописцями.

Літописи Давньої Русі – перші наші історичні оповіді, створені на основі різних джерел – усних переказів, повістей, актів, житій святих тощо. З’явилися на Русі в X – на початку XI ст. Серед давньоруських творців цього жанру, класиком, як на нинішні виміри, є письменник і літописець Древньої Русі – Нестор. Рік народження невідомий, помер – після 1113 року.

Чернець Києво-Печерського монастиря.

Автор «Оповіді про життя і згубу… Бориса і Гліба», церковно-історичного твору «Житіє Феодосія, ігумена Печерського».

Закликав давньоруських князів боротися за єдність руських земель, проповідував християнські ідеї, підкреслював самостійність Русі щодо Візантії, був прихильником сильної великокнязівської влади.

Високоосвічена і талановита людина, знавець іноземних мов.

Був автором і упорядником «Повісті врем’яних літ», що є шедевром руського літописання.

Із самої «Повісті…» дізнаємось, що в кінці XI ст. Нестор жив у Печерському монастирі. Розповідаючи про 1096 рік і напад половців на Печерський монастир, писав: «…и придоша на монастырь Печерский, нам сущим по кельям почивающим по заутрени». Відомо, що літописець був ще живим у 1106 році. У цьому році, пише він, помер старець добрий Яе, «о него же и аз многа словеса слышах, еже и вписах в летописаньи сем». Більше ніяких достовірних даних про нього не збереглося.

Канонізований Руською православною церквою як преподобний Нестор Літописець. Мощі його спочивають у Ближніх (Антонієвих) печерах Києво-Печерської лаври.

Під ім’ям Нестор Літописець входить до списку святих Римо-католицької церкви.

Пам’ятники Нестору Літописцю встановлені в Києві та Володимирі.

В СРСР і в Україні були випущені поштові марки, присвячені Нестору. Засновано також церковний орден Нестора Літописця. Національний банк України випустив у 2000 році золоту ювілейну монету, присвячену Нестору Літописцю, достоїнством у 50 гривень.

У Києві збудовано два храми преподобного Нестора Літописця.

У своїй «Повісті врем’яних літ» Нестор, віддавши належне Володимиру Святославичу, насамкінець порівнює його з самим Соломоном.

І далі літописець додає, що «було у Соломона, кажуть, сімсот жон, а наложниць триста». Разом, отже, – арифметика проста – тисяча. «Наш» Володимир трохи не дотягнув, наложниць у нього було тільки 800, а дружин – 7. Правда, лише офіційних, бо інших у нього – несть числа.

«Не звертай уваги на злу жінку; крапають солодощами губи блудниці, лише короткий час усолоджує вона гортань твою, а після і гіркоту жовчі відчуєш. Той, хто входить до неї, не вернеться, після смерті його стежка в пекло. По стежці життя не йде вона, бо – блудлива течія життя її і нерозважлива». Це сказав Соломон про блудниць, про чесноти вірних жінок говорить: «Дорожчі за каміння коштовне. Радіє з неї муж її, бо робить мужу своєму благо все життя. Придбає вовну і льон, створить усе необхідне руками своїми. Подібна кораблеві торговому, здалеку збирає собі багатство. І встає з ночі, і годує сім’ю свою, і д ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→