Життя і мета собаки
<p>Брюс Кемерон</p> <p>Життя і мета собаки</p>
Книжка є художнім твором.Усі персонажі, організації й події, описані в ній, або є витвором уяви автора, або використані образно.

Присвячується Кетрін, яка робить усе, яка є моїм усім

<p>Слова подяки</p>

Стільки людей і настільки по-різному допомагали мені від самого початку стати таким, яким я є зараз. Мені важко навіть визначити, з кого починати цей список, і ще складніше – де його скінчити, бо, здається, кінця тому переліку не буде. Тож для початку відзначу: як письменник і просто як людина я – проект незавершений, звичайна сукупність того, чого навчився й пережив. Тож я без міри вдячний тим, хто мені допомагав і підтримував мене.

Хочу назвати тут книжки, які подарували мені можливість дізнатися, як мислить собака, і подякувати їхнім авторам. Це «Dogwatching» («Спостереження за собакою») Дезмонда Морріса, «What the Dogs Have Taught Me» («Чого мене навчили собаки») Меррілл Маркоу, «The Hidden Life of Dogs» («Таємне життя собак») Елізабет Маршалл Томас, «Search and Rescue Dogs» («Собаки-шукачі й собаки-рятувальники») від Американської асоціації кінологів-рятувальників, а також праці Сізара Міллана, Джеймса Геріотта, доктора Марті Бекера і Джини Спадафорі.

Я нічого не досягнув би без підтримки моєї родини, особливо батьків, які завжди вірили в мене, незважаючи на те, що я років із двадцять отримував від видавництв лише відмови.

Також вірить у мене мій агент Скотт Міллер з «Trident Media», який ні на мить не втрачав надій щодо цієї книжки та щодо мене.

Завдяки зусиллям Скотта я опинився у видавництві «Tor/Forge» і зустрів там редакторку Крістін Сівік, чия віра в книжку «Життя й мета собаки» в поєднанні з професіоналізмом покращили й відшліфували цей роман. Працювати з видавництвом «Tor/Forge» виявилося суцільним задоволенням.

У той момент, коли я пишу ці слова, книжка ще не пішла до друку. Проте стільки людей щось роблять для того, щоб підтримати її! Шеріл Джонстон – чудова спеціалістка з продажу та реклами, гроза за кермом. Лайза Неш залучила своїх численних знайомих, щоб заручитися підтримкою для книжки. Базз Янсі постарався створити такий ажіотаж, щоб аж загуло. Гілларі Карліп взялася переробляти сайт wbrucecameron.com та розробила веб-сторінку adogspurpose.com – і це їй блискуче вдалося. Емі Кемерон скористалася багаторічним учительським досвідом і написала посібник для тих, хто хоче використати книжку «Життя й мета собаки» в рамках шкільної програми. Джеффрі Дженнінгс – надзвичайний книготорговець, який високо оцінив першу редакцію твору. Дякую також Лайзі Зупан за розуміння.

Висловлюю подяку всім редакторам, які друкували мою колонку в своїх виданнях, попри непрості часи для преси. Особливо вдячний «The Denver Post» – газеті, яка взяла мене до себе після сумнозвісного закриття «Rocky Mountain News». Дякую вам, Ентоні Цюрхере, за те, що робили цю добру справу – редагували мою колонку протягом усіх цих років.

Спасибі Бредові Розенфельду й Полу Вайцману з агенції «Preferred Artists» за те, що обрали саме мене, і Лорену Ллойду за те, що все організовував.

Дякую вам, Стіве Янгере і Гейзе Майкле, за юридичну допомогу – я й досі вважаю, що нам можна послатися на неосудність.

Дякую, Бобе Бріджесе, за те, що продовжуєш свою благородну справу та виправляєш помилки в моїй колонці. Якби я міг, я платив би тобі зарплату в сто разів більшу, ніж ти маєш зараз!

Дякую, Клер Лазебнік, за те, що підійшла до мене в горах, щоб поговорити про літературу.

Дякую, Томе Рукере, за все, що ти робиш у лиху годину.

Дякую Великому Елові та Еві за те, що вклали стільки сил в мою «геніальну» кар’єру. Дякую Тедові, Марії, Джейкобові, Майї, а також Ітанові – за те, що похвалив мої штани.

Дякую кожному з Національної спілки газетних колумністів за те, що бережете наш рідкісний вид і не даєте йому потрапити до Червоної книги.

Дякую Джорджії Лі Кемерон, яка ввела мене в світ порятунку собак.

Дякую Біллові Белші за працю над моєю головою.

Дякую Дженніфер Альтабеф за те, що вона була поруч тоді, коли треба.

Дякую Альберто Алехандро за те, що він майже одноосібно зробив з мене автора бестселерів.

Дякую Куртові Гамільтону за те, що переконав мене перевірити, чи все в мене гаразд із горлом.

Дякую Джулі Сайфер за те, що позичала мені все, що в неї було.

Дякую Марсії Воллес – ти мій улюблений талісман.

Дякую Нормі Велі за весь здоровий хлопський глузд.

Дякую Моллі за поїздку в автомобілі, а Сьєррі – за те, що ця подорож стала можливою.

Дякую Меліссі Лоусон за чистовий варіант твору.

Дякую Бетсі, Річарду, Коліну і Шерон за те, що все мені показали й спробували навчити мене танцювати румбу.

Першою людиною, якій я розповів цю історію, була Кетрін Мішон. Дякую, Кетрін, за те, що наполягла, щоб я чимшвидше написав «Життя й мету собаки», і за все інше.

Тепер я розумію, чому так багато людей продовжують розмовляти, коли починає грати музика на врученні нагород Академії. Адже список тих, кому я хочу подякувати, просто нескінченний. Тож дозвольте мені зупинитися тут і завершити фінальним акордом – я хочу подякувати за жертовність і невтомну важку працю людям, які займаються порятунком тварин: допомагають загубленим, покинутим чи скривдженим домашнім улюбленцям знайти нове щасливе життя в люблячих родинах. Ви всі для мене – ангели.

<p>Розділ 1</p>

Якось мені спало на думку, що оті теплі та пискляві істоти, які повзають довкола мене і пахнуть, – мої брати й сестра. Мене це дуже розчарувало.

Незважаючи на те, що я ще не міг нормально бачити, а лише вирізняв якісь розмиті образи на світлі, я знав, що ось ця велика та красива істота – моя Мати. Я це зрозумів, коли вона десь пішла й моєї шкурки торкнулося холодне повітря. Я також знав, що час їсти настане тоді, коли тепло повернеться. Часто для того, щоб втамувати голод, доводилося відштовхнути оте, що, як я тепер зрозумів, було мордочкою брата чи сестри. Мене намагалися відтіснити від Мами, і це дуже дратувало. Я взагалі не розумів, навіщо здались ці брати й сестра. Коли Мати лизала мені животик, щоб у мене все добре виливалося з-під хвоста, я підморгував їй і мовчки благав десь подіти інших цуценят заради мене. Я хотів, щоб вона була тільки моя.

Згодом з’являлися інші собачки, і я похмуро змирився з їхньою присутністю в зграї. Мій ніс розповів мені, що в мене є сестра і двоє братів. Сестра трохи менше цікавилася боротьбою зі мною, ніж брати. Одного з них я називав Швидким, бо він чомусь завжди був спритнішим за мене. Другий був Голодний – він завжди скавучав, коли Мама десь ішла, а коли вона поверталася, то він ссав її так відчайдушно, наче ніяк не міг наїстися. Голодний спав більше від інших, тому ми часто стрибали на нього й кусали за мордочку.

Наша нора була вирита під чорним корінням дерева. Під час денної спеки в ній було темно й прохолодно. Коли я вперше вибрався на сонечко, Сестра і Швидкий теж пішли зі мною. Звичайно, Швидкий пропхався наперед.

Із нас чотирьох тільки у Швидкого є біла цятка на морді. Коли він безтурботно побіг уперед, хутро на ній заблищало на сонці. Здавалося, що ця яскрава зірочка на морді Швидкого промовляла: «Я особливий». Решта тіла в нього була такого самого невиразного буро-чорного кольору, як і в мене. Голодний був дещо світліший, а Сестра мала такий, як у Мами, товстий ніс і плаский лоб. Незважаючи на зарозумілість Швидкого, ми були дуже схожі між собою.

Наше дерево стояло над струмком. Я дуже зрадів, коли Швидкий сторч головою покотився вниз, хоча ми з Сестрою спускалися не красивіше, ніж він. Від слизького каміння і тоненького потічка йшли дивовижні пахощі. За струмком ми знайшли мокру прохолодну печеру – велику металеву трубу. Чуття підказувало мені, що там добре ховатися від небезпек, але на Маму наша знахідка не справила великого враження. Вона без церемоній занесла нас за шкірку до Нори, коли виявилося, що в наших лапках ще бракує сили, щоб видертися вгору самотужки.

Ми засвоїли, що не можемо повернутися до Нори самостійно, якщо підемо вниз до струмка. Проте, щойно Мама десь пішла, ми знову це зробили. Цього разу до нас приєднався Голодний, хоча, коли ми опинилися в трубі, він ліг у прохолодну багнюку і заснув.

Пошуки здавалися нам річчю дуже потрібною – нам треба було добувати їжу. Мама вже від нас втомлювалася. Бувало, вона вставала тоді, коли ми ще недоїли. У цьому, на мою думку, винні інші цуценята. Якби Голодний не був такий жадібний, Швидкий не вдавав із себе найголовнішого, а Сестра не крутилася, то Мама лежала б спокійно і давала нам досхочу наїстися. Я впевнений! Адже кому, як не мені, завжди вдавалося її вмовити – вона зазвичай зітхала й лягала, коли я тягнувся до неї знизу.

Часто Мама забагато часу вилизувала Голодного – як на мене, це несправедливо.

На той час Швидкий і Сестра вже виросли більші за мене. Моє тіло було таке саме, як у них, а ось лапи – коротші й міцніші. Голодний, звичайно, був найбільш кволим у зграї. Мені було прикро, що Швидкий і Сестра завжди кидали мене з ним і гралися вдвох. Здавалося, наче ми з Голодним зайві в нашій зграї.

Оскільки Швидкий і Сестра більше цікавилися одне одним, ніж іншими членами сім’ї, я карав їх і позбавляв свого товариства – сам-один заходив у глиб труби. Якось я натрапив там на смачнючий запах тухлятини, аж раптом переді мною вискочила нова істота – жаба!

Я зрадів, кинувся до неї та спробував накрити жабу лапами, а вона знову стрибнула вбік, і я злякався. Я ж лише хотів погратися, мабуть, я навіть їсти її не став би.

Швидкий і Сестра вчули моє збудження і прибігли в трубу – поїхали по слизькому металу й збили мене з ніг. Жаба стрибнула, а Швидкий кинувся на неї, відштовхнувшись лапами від моєї голови. Я ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→

По решению правообладателя книга «Життя і мета собаки» представлена в виде фрагмента