Стрімголов. Історія одного життя

Олівер Сакс

Стрімголов. Історія одного життя

Присвячую Біллі

Жити потрібно, дивлячись уперед, проте зрозуміти життя можна, лише озираючись назад.

К’єркегор

Стрімголов

Навчаючись у пансіоні, куди мене, малого, запроторили під час війни, я почувався безпорадно, немов у в’язниці, прагнучи руху й сили, свободи пересування та надлюдських можливостей. Я насолоджувався ними у своїх снах або ж коли катався верхи в селі біля пансіону. Мені подобалися міць і піддатливість мого коня, я неначе зараз відчуваю його легку жваву ходу і тепло його тіла, що солодко пахло сіном.

Понад усе я любив мотоцикли. Мій батько перед війною мав Scott Flying Squirrel,[1] оснащений двигуном із водяним охолодженням, що пронизливо рокотів під час вихлопу. Я також мріяв про потужний мотоцикл. Мене цілковито поглинали зображення мотоциклів, літаків і коней, так само як і світлини мотоциклістів, пілотів чи вершників. Мені уявлялося, що вони здатні тріумфально підкорювати свої норовливі засоби переміщення. Моя хлоп’яцька уява живилася кінострічками про ковбоїв, а також фільмами про героїчні повітряні битви, де ризикували життям пілоти на винищувачах «Харрікейн» і «Спітфайр», які, втім, були в захисних льотних костюмах, як мотоциклісти у шкіряних куртках і шоломах.

Коли у 1943 році я десятирічним хлопчиком повернувся у Лондон, то полюбляв сидіти біля вікна у нашій вітальні, намагаючись розпізнати мотоцикли, що мчали повз (після війни, коли бензин став доступнішим, ці транспортні засоби все частіше почали з’являтися на вулицях). Тоді я міг розрізнити з десяток чи й більше фірм: AJS, Triumph, BSA, Norton, Matchless, Vincent, Velocette, Ariel і Sunbeam, а також рідкісні іноземні екземпляри на кшталт BMW та Indian.

У підлітковому віці ми з кузеном, який поділяв мої вподобання, регулярно відвідували Кристал-пелес,[2] щоб подивитися мотогонки. Я часто добирався попутками, щоб видертися на узгір’я Сноудонії[3] чи пірнути у води Озерного краю,[4] а іноді мене підкидали мотоциклом. Я захоплено мчав на задньому сидінні, ще більше марячи гладеньким потужним байком, власником якого я стану одного дня.

У вісімнадцять років у мене з’явився перший мотоцикл — BSA Bantam, що раніше був у вжитку, з маленьким двотактним двигуном і, як виявилося пізніше, несправними гальмами. Я здійснив свою першу поїздку на ньому у Ріджентс-парку. Вона виявилася вдалою, я б сказав, рятівною, позаяк, коли я мчав на повній швидкості, заїло дросель, а сили гальм виявилося недостатньо, щоб зупинити мотоцикл чи принаймні трохи сповільнити його рух. Дорога пролягала навколо парку, і я просто намотував кола, не маючи змоги зупинитися. Я сигналив і волав, щоб попередити перехожих, щоб ті тікали з мого шляху, проте після другого чи третього кола вони самі почали розступатися, щось підбадьорливо викрикуючи, а я тим часом знову й знову проносився повз них. Я знав, що мотоцикл рано чи пізно зупиниться, коли закінчиться пальне, і нарешті після десятка кіл, мимоволі намотаних навколо парку, двигун зафиркав і заглух.

Моя мати від початку була страшенно проти того, щоб я обзаводився таким транспортом. Це не стало для мене новиною, але я був здивований, що її підтримав батько. Адже він сам їздив на мотоциклі. Вони намагалися відмовити мене від цієї ідеї, купивши невеличке авто — Standard 1934 року, що могло заледве витиснути 65 км/год. Я переймався все більшою неприязню до цієї машини, аж поки, підкорюючись імпульсу, не продав її, придбавши на виручені гроші Bantam. Тепер мені довелося пояснювати батькам, що легенька машина чи мотоцикл є небезпечними — вони недостатньо потужні, щоб врятувати мене від халепи, тому значно безпечніше мати більший і потужніший мотоцикл. Вони неохоче погодилися і виділили мені кошти на покупку Norton’a.

На своєму першому Norton’і, обсяг двигуна якого сягав 250 кубічних сантиметрів, я кілька разів мало не потрапив в аварію. Першого разу надто швидко підрулив до перехрестя, коли горіло червоне світло і, розуміючи, що не зможу безпечно загальмувати чи розвернутися, просто поїхав уперед і якимось дивовижним чином прослизнув між двома рядами машин, що рухалися у протилежних напрямках. Реакція не забарилася: я проїхав ще з квартал, припаркувався на бічній дорозі і знепритомнів.

Друга пригода трапилася вночі на звивистій сільській дорозі. Страшенно дощило, зустрічною смугою рухалася машина. Водій не пригасив фари і вони засліпили мене. Я вже готувався до лобового зіткнення, та в останню мить зіскочив із мотоцикла (ця фраза є сміховинно м’якою для опису такого потенційно рятівного і потенційно фатального маневру). Отже, мотоцикл подався в один бік (він уникнув зіткнення з автомобілем, але все одно був розтрощений), а я — в другий. На щастя, на мені був шолом, бутси та рукавички, а також шкіряний одяг. Цей захист був таким надійним, що хоч я і проїхався метрів із вісімнадцять слизькою від дощу дорогою, примудрився не дістати жодної подряпини.

Батьки були шоковані, але дуже втішені, що я повернувся цілим. Вони, на диво, майже не заперечували, щоб я обзавівся потужнішим Norton’ом Dominator на 600 кубічних сантиметрів. Тоді я завершував навчання в Оксфорді й збирався їхати до Бірмінґема, де у місцевій лікарні здобув посаду хірурга-практиканта на перше півріччя 1960 року. Я завбачливо повідомив їм, що завдяки нововідкритій автомагістралі М1, що сполучала Бірмінґем та Лондон, і швидкому мотоциклу зможу навідуватися додому щотижня. У ті часи автострада не мала швидкісних обмежень, тож я міг подолати цю відстань трохи більше ніж за годину.

У Бірмінґемі я познайомився з групою мотоциклістів і тепер міг смакувати задоволення від присутності у такому товаристві, поділяти з кимось свою пристрасть. До цього моменту я був їздцем-одинаком. Сільські околиці Бірмінґема доволі незіпсовані цивілізацією, тому особливо приємно було їздити до Стретфорда-на-Ейвоні, щоб побачити чергову п’єсу Шекспіра.

У червні 1960-го я подався на ТТ — мотогонки «Турист Трофі», які щорічно відбуваються на острові Мен. Мені вдалося роздобути нарукавну пов’язку служби екстреної медичної допомоги. Це дало змогу проникати на заправно-ремонтні пункти й бачити деяких гонщиків зблизька. Я ретельно нотував побачене, маючи намір написати роман про мотоциклетні перегони на острові Мен; провів чимало досліджень із цього приводу, але так і не зрушив із місця.[5]

* * *

У 1950-ті Північна кільцева дорога навколо Лондона також не мала швидкісних обмежень, чим вабила до себе любителів гострих відчуттів. Там було відоме кафе Ace («Туз»), де переважно зависали власники швидкісних мотоциклів. «Розміняти сотню» — витиснути сто миль[6] за годину — ось мінімальний критерій для того, щоб потрапити до закритої групи Ton-Up Boys.[7]

Низка мотоциклів уже й тоді могла витиснути 160 кілометрів, особливо підлагоджені, позбавлені зайвої ваги (в тому числі й вихлопної труби) й заправлені пальним із високим октановим числом. Однак ще більшим випробуванням були «гонки» другорядними дорогами, які вели до магістралі. Варто лише увійти до кафе — і ви ризикували отримати цей виклик. Водночас «гру в боягуза»[8] не схвалювали, оскільки на Північній кільцевій уже тоді був значний транспортний потік.

Я ніколи не грав у цю гру, проте полюбляв гонки невеликими дорогами. У мого Dommie з його 600 кубічних сантиметрів була дещо збільшена потужність двигуна, та він не міг тягатися із мотоциклами Vincent із обсягом 1 000 кубічних сантиметрів що були у фаворі серед вузького кола завсідників «Туза». Якось спробував проїхатися на Vincent’і, але він здався мені страшенно хитким, особливо на малих швидкостях, і це суттєво відрізняло його від мого Norton’а, оснащеного рамою featherbed[9] і надзвичайно стійкого. (Мене цікавило, чи можна нортонівську раму обладнати двигуном Vincent, і через роки я дізнався, що такі Norvin’и усе ж існують.) Після впровадження швидкісних обмежень уже не було можливості «розмінювати сотню», розваги скінчились, і «Туз» став таким, яким був колись.

Коли мені було дванадцять, один проникливий учитель у школі написав у своєму звіті: «Сакс далеко піде, якщо не йтиме надто далеко». Нечасто саме так і траплялося. Хлопчаком я часто заходив надто далеко у своїх хімічних експериментах, внаслідок чого всією оселею розповзалися отруйні гази. На щастя, цими дослідами я не спалив будинок дощенту.

Я полюбляв лижі. У шістнадцять подався до Австрії зі шкільною групою, щоб повправлятися у швидкісному спуску. Наступного року самостійно поїхав до Телемарку[10] для участі в лижних перегонах. Змагання пройшли добре, після чого, перш ніж сісти на пором до Англії, я купив у безмитному магазині два літри аквавіту[11] і попрямував через норвезький пункт прикордонного контролю. Норвезькі митники дозволяли взяти з собою скільки завгодно пляшок, втім, попередивши мене, що до Англії я зможу провезти лише одну, а іншу конфіскують на митниці Сполученого Королівства. Стискаючи в руках свої пляшки, я зійшов на борт і подався на верхню палубу. День видався сліпучо ясним і дуже холодним, проте це не стало проблемою, оскільки на мені був теплий лижний костюм. Усі лишилися всередині, я ж мав у своєму розпорядженні всю палубу.

Я взяв із собою книгу «Улісс»,[12] сторінки якої перегортав украй повільно, — а також потроху потягував аквавіт: ніщо не зігріє вас зсередини так, як алкоголь. Заколисаний спокійним, гіпнотичним покачуванням плавзасобу, час від часу попиваючи аквавіт, я вмо ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→