Мері Дженнінґз Геґар

Стріляй, як дівчисько

Моїй спорідненій душі, коханню мого життя — Брендонові.

У кожного з нас були свої поразки й тріумфи, вони зробили нас тими, ким ми є сьогодні.

Інакше я не стала б такою.

Я дуже щаслива, що знайшла тебе, і вже не можу дочекатися й побачити, як наша історія розвиватиметься далі.

Дякую, що повбивав усіх павуків, але й далі вдавав, ніби я насправді хоробра.

Ти — значно більше, ніж я заслуговую

Джудові й Деніелові…

Моя любов до вас така велика, як небо. Я люблю кожну вашу клітиночку, кожну найменшу кісточку.

Мама любить вас так, як Місяць Землю

Від автора

Докладно розповідати про деякі описані в цій книжці події було неймовірно тяжко. Багато з них досить складно переповісти навіть близькому другові, я вже не кажу — написати, щоб це могли прочитати всі. Я виношу все на люди, щоб світ побачив правду, — і це мене жахає. Але багато хто взагалі не знає, що роблять рятувальники Повітряних сил; люди навіть не знають, що в Повітряних силах є вертольоти. Багато хто не знає про ту неймовірну роль, яку відіграють Повітряні сили Національної гвардії. Одні вважають, що жінки не беруть участі в бойових завданнях. Інші — що, коли починають дзижчати кулі, жінки завмирають від страху. Я знаю другий бік цієї ситуації і хочу, щоб ви його теж знали.

Проте є певні побоювання, пов’язані з небезпекою озвучення реальних імен людей, що досі служать там. Є історії, що показують декого з них не в найкращому світлі. З цих причин деякі імена змінено. У жодній з історій не перебрано міри, і Міністерство оборони відредагувало кілька ключових імен і слів (у книжці вони зафарбовані чорним). Усе описано тут точнісінько так, як я пам’ятаю. Я дала перечитати більшість історій тим, хто був тоді зі мною, але люди зазвичай по-різному пам’ятають певні деталі. Були й героїчні вчинки, і сумнівні рішення, однак ми зробили все можливе тоді, коли через туман війни до нас доходило обмаль інформації. Коли не думати, як варто було вчинити, написане далі — моя найліпша спроба розповісти нашу історію через власну призму, такою, якою її бачила я і підтвердили мої товариші по зброї.

Іди пілігримом і шукай небезпеки,

якнайдалі від комфорту

і добре освітлених вулиць життя.

Вистав кожну душу проти невідомого

і шукай заохочення у комфорті хоробрих.

Відчувай холод, голод, спеку і спрагу

і виживи, щоб зустрітися

з іншим випробуванням

і побачити новий світанок.

Тільки тоді настане мир у тобі

І ти зможеш зрозуміти й сказати:

«Я дивлюся з самісінької вершини гори,

задоволений, усе розумію,

і справді згоден, що

прожив повне життя, таке,

яке сам собі вибрав».

Джеймс Елрой Флеккер (з поеми «Хассан»)

Пролог

Я визирнула у вікно на темні тіні акул, що рухалися просто під поверхнею моря. Труснула головою і зусиллям волі зосередилася на своєму терміновому завданні — перевірити спорядження, запам’ятати, де на дверях перемикач аварійного спуску, повторити рухи, якими відстібають паски та сигнальний лінь, перевірити, щоб крихітний балон із киснем на жилеті був заряджений. Якщо нас раптом потягне на дно, у балоні вистачить повітря секунд на тридцять. Я добре знала, чого сподіватися в разі аварійного приводнення, бо пройшла курс тренування на тренажері, на якому відпрацьовують методи покидання кабіни літака, що впав у воду: вас пристібають у макеті труського вертольота, потім він падає в басейн і перевертається. Але тут, посеред океану, поруч не було інструкторів, що могли б допомогти. І на тренуванні не було акул.

Моє літо було повне захопливих місій: погасити пожежу в Каліфорнії, вивезти марихуану з величезних заповідників на заході країни, надати допомогу після урагану в Техасі. Але врочистим фіналом того виснажливого літа мала стати місія, яка мені подобалася найменше, — довгострокова рятувальна операція на воді. На вантажному шляху посеред Тихого океану постраждав рибалка, тож мене й мою команду послали забрати його й перевезти в безпечне місце.

Я чітко пам’ятаю, як багато років тому, у першому відрядженні в складі Повітряних сил, переглядала в кінотеатрі «Ідеальний шторм» — тодішню кіноновинку. Коли команда на рятувальному вертольоті зрозуміла, що не зможе заправитися від літака-заправника й дістатися суші, я зіщулилась і ледь дивилася на екран. Коли вони впали в океан, я подумала: «Ох… Я дуже хочу бути пілотом, але нізащо не потраплю в таку ситуацію. Треба бути геть скаженим, щоб полетіти вертольотом на середину океану!»

Однак минуло вісім років, і ось вона я. Лечу таким же вертольотом, як бачила в тому фільмі. Лечу над океаном, не маю можливості дозаправитись і шукаю вільного від акул місця, щоб посадити вертоліт на воду. Отака доля.

У перші дні жовтня 2008 року ми прибули на позицію в Сан-Дієго — іншими словами, на майданчик, з якого мав початися наш політ на корабель тривалістю щонайменше десять годин. Тож треба було чотири рази дозаправитися в повітрі від С-130, щоб добратися туди й назад. Це мав бути найдовший політ за всю мою кар’єру, і я знала, що нерви (і сечовий міхур) у мене напружаться до краю. То була перша місія, коли я мала летіти аж на середину океану, хоч мене, правду кажучи, взагалі дратували польоти над водою. Але це була моя робота, тож я зусиллям волі зосередилася на підготовці.

Ми вилетіли із Сан-Дієго вранці, проте на зворотну дорогу підготували окуляри нічного бачення. Напередодні ввечері ми спланували місію і знали, що вчетверте дістанемося танкера, коли надворі буде вже ніч. Ми прихопили із собою сандвічі й воду, але я сумнівалася, що в тій ситуації взагалі зможу їсти. До того ж я знала, що мені треба майже зневоднити себе, щоб не вдаватися до вигадливого танцю зі спробами помочитися в гелікоптері. Хлопцям просто слід мати напохваті порожню пляшку, моя ж історія дещо складніша.

Крізь хмари ми летіли на висоті кілька сотень метрів над рівнем моря, але прогнози впевнено обіцяли, що далі небо розчиститься, — це були хороші новини. Чисте небо означало б, що ми точно зможемо піднятися на потрібну висоту й дозаправитися від С-130, який супроводжуватиме нас.

Коли ми «намочили ноги», тобто вилетіли за лінію берега у відкритий океан і помахали суші рукою, то пройшлися відповідними контрольними списками. Вони тільки посилили мою тривогу.

З якоїсь причини приводнення в стилі «Ідеального шторму» передбачало те, чого я найбільше боялася з усього, що ми могли робити як виконавці пошуково-рятувальних дій у бойових умовах, і я мала щоразу переборювати цей страх, коли «мочила ноги». Це могло бути тренування над озером чи реальна рятувальна операція на воді, але я завжди мала глибоко вдихати, коли звіряла все з контрольним списком операцій. Я знала, що не лише мені лячно, однак решта команди більше нервувалася через чотири дозаправляння в повітрі.

Правду кажучи, дозаправляння в повітрі — моє улюблене завдання, хоч і добряча шарпанина нервів. Мета така: треба дотягтися кінчиком заправної штанги до горловини шланга на С-130. Штанга — це металева трубка, яка виходить праворуч із нижньої частини повітряного судна, приблизно на відстані два з половиною метри від диска тягового гвинта. Горловина шланга, подібна до брандспойта, яким користуються пожежники, має металеві кільця завширшки близько сорока п’яти сантиметрів і схожі на парашути стабілізатори.

Тренуючись дозаправлятися, ми працюємо за тим самим сценарієм. Спочатку налагоджуємо радіозв’язок із С-130 і тримаємо стабільний курс. Вони йдуть на зближення — зменшують швидкість і летять попереду вище від нас. Ми реагуємо — збільшуємо оберти, набираємо швидкість і висоту. Зазвичай це досить легко, бо в нас порожній бак, а отже, менша вага вертольота. Коли ми тренувалися це робити з повним баком, було дещо складніше. Тренуватися «на одному моторі» (тобто з обмеженими потужностями — так, ніби один двигун перестав працювати) теж весело. С-130 має летіти нижче, а не вище від літака, тоді як вам треба знизити висоту і влучити заправною штангою просто в горловину шланга. Є тільки одна спроба: у реальній ситуації на другу просто не вистачить технічних ресурсів. Тобто все треба робити з першого разу, ще й так, щоб не осоромитися.

Того дня, коли ми летіли на корабель, перше дозаправлення відбулося приблизно через три години польоту. Ще через три години я вдруге зістикувалась із С-130. Дозаправлення вертольота може виснажувати і фізично, і морально, тож зазвичай пілоти роблять це по черзі. Коли я сіла за кермо, Фінн, другий пілот, зв’язався із заправником по радіо і бортмеханік (або БМ) вигукнув, що бачить С-130 попереду вище від нас.

— Набирайте висоту, — сказав він.

Я обережно штовхнула ручку «крок-газ», збільшуючи потужність, і трохи опустила ніс вертольота, щоб підтримати швидкість. Звично глибоко вдихнула і поворушила всіма пальцями, аби вони не ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→