№2
Часова амплітуда роману Остапа Дроздова «№ 2» — від початку ХХ століття до дня завтрашнього. Географ
2%

Читать онлайн "№2"

Автор Остап Дроздов

Остап Дроздов

№2 

Анотація від автора

Я не хотів писати цієї книги. Боявся самого себе зненавидіти. Боявся втонути у липковинні власної невіри. Боявся запливти за буйки громадянського тролинґу і перетнути межу. Хтось угорі, хтось несамовито абстрагований помістив мене саме в цю чорноземну цятку на глобусі і змусив боятися, щосекунди боятися казати все, що думаю. Мене ніхто не запитував, чи готовий я присвятити себе осенсовленню безглуздя, яким нафарширована моя защемлена країна, яку до щему люблю. Мене ніби лабораторним пінцетом приземлили в сам осередок демосу, який свою історичну місію вбачає в колективному нещасті. Мене кровно зв’язали з країною, яка ганяється за туманами і не хоче просто жити, жити просто. Я половину життя розтрачаю на загнуздання, втишення, упокорення своєї нетерпимості до всього того, що я питомо люблю, люблю беззастережно. Я не хочу сприймати свою країну як шараду, як криптос, як код, як одвічний компроміс між «аби не гірше» і «та ну його...». Мені потрібна відстань, санітарно-захисна зона. Боротьба за щастя в моїй країні дорівнює боротьбі проти себе, проти своїх ментальних пасток, національних вірусів, і я цю боротьбу веду в герметичній дезінфекційній амуніції, лякаючи всіх довкола. На мене можна тицяти вказівним пальцем, мене можна скеровувати середнім, мене можна підбадьорювати великим, проте мені це вже не допоможе — я занадто далеко зайшов, я занадто глибоко вкоренився, я занадто полюбив.

1

— Я вам скажу те, чого інший ніколи не скаже.

У мої очі прискіпливо, на межі з просвердлюванням, дивляться кількасот пар молодих очей. У своїх анотаціях вони презентують мене як «відомого й епатажного журналіста й письменника», і ця вивіска вже давно пішла попереду мене, тож доводиться наздоганяти й не розчаровувати. Цього разу навпроти мене — юні стипендіати якоїсь-там американської програми. Блиск і віза в очах. Я знаю, чим їх зачепити.

— Життя одне. Воно дійсно одне. Другого у вас не буде, навіть якщо ви буддист і щиро вірите в реінкарнацію. Своїми теперішніми чуттями ви осягнете лише одне життя. Тому якщо ви маєте таку нагоду — виїжджайте звідси. Ви не зобов’язані бути нещасливими тільки за компанію з іншими. Ви почули мене? Ви не зобов’язані розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності.

Майже на кожній зустрічі з молоддю неодмінно заходить мова про еміґрацію. Вони не бачать себе тут, і ставлення до своєї зради їх розділило: одні вважають це направду зрадою, яку слід притлумлювати, а інші навпаки — накручують себе до повномасштабного несприйняття своєї країни, щоб потім легше було зраджувати. Своїми словами я потрапляю в обидва табори: перші кайфують від неприхованої сублімації своїх власних переживань, і їм потрібні чужі вуста для своїх колючих думок; а другі знаходять у мені прекрасного однодумця з таким же молодечим запасом цинізму.

— Валіть звідси, якщо не бачите перспектив. До ваших послуг планета Земля. До ваших послуг 193 країни. Ніхто не зобов’язаний жити там, де народився й виріс. Ці часи вже давно минули, перед вами глобальний світ. Якщо вам не вдається реалізуватися у своїй країні — ви нікому нічого не зобов’язані. Робіть своїми чужі країни. Знаходьте щастя там, де можете знайти. Ніхто не має права зачиняти вас у клітці й систематично обрізати крила, присипаючи їх кровоспинною пудрою. Життя одне, і глобус теж один.

Мене тут запам’ятають. Це видно по тому, як ці молоденькі світлі очі поїдають людину, яка від імені присоромленого диявола вголос артикулювала все те, що вони хотіли би перекласти в чужі вуста, бо так безпечніше.

— Це не заклик. І не порада. Це — зазначення однієї з ваших перспектив, яку ви маєте тримати в умі. Всі виїхати ніколи не зможуть, бо комусь же ж треба тут дітей робити, — на цих словах вони зазвичай зарум’янюються. — Та якщо серйозно, то ніщо і ніхто не має права дорікнути вам на випадок, якщо ви захочете валити звідси, з країни колективного нещастя й загроз. Це ваше право, право вільної людини. Єдине прохання — вертайтеся. Але — іншими. Тааам, — коли я кажу слово «там», то маю на увазі інший світ із розряду мрій, тому слово «там» стає збірним кодом, — тааам ви маєте стати тим, ким ви ніколи не станете тут: європейцями. Неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка. Тому — їдьте і заражайтеся європейськістю тааам. І вертайтеся, щоб заразити нею всіх нас. Ми почекаємо. Ми нікуди не дінемося з цього штормового корабля без капітана. І не хвилюйтеся, ви — не щурі. Ви — ті кращі, кого треба рятувати в першу чергу, бо рятівних надувних човників на всіх не вистачить.

Вони — машиністи без поїзда, гармати без війни, січні без снігу. Вони себе ненавидять за власне зрадництво, яке підступно проростає в них із кожним ударом об залізобетон їхньої країни. Їхні хромосоми вже безвізові, і вони не розуміють, чому тут усе навиворіт, чому вони мають щодня реабілітовувати очевидні речі. Вони дуже люблять свою країну перепон. Розмірена й убивча їхня любов. Вони вбивають свою країну своєю ж любов’ю, а на відстані любов облагороджується. У кожній аудиторії завжди знаходиться дівчина, чомусь власне дівчина, яка підніме руку і в’їдливим голосочком демонстративно запитає:

— А чому ви досі тут?

— Хороше запитання. Інакшими словами, чому я досі не звалив звідси?

Дівчина закиває головою, задоволена собою, вся аудиторія візьме скальпель до рук і покладе мене під мікроскоп.

— Тому що я не можу отак просто покинути своє робоче місце.

Вони ніколи не зрозуміють моєї відповіді. Ніколи. Моя країна — це моє робоче місце. Я працюю з нею, вона є моїм об’єктом зусиль і місцем надзусиль. Покинути робоче місце — це лишити червону кнопку напризволяще. Не можу. Не зараз.

Коли народилася моя країна, мені було 12. Я був у туалеті. Аж раптом — почув оплески. Вони долинали, мов крізь марлеву пов’язку, як із іншої реальності, відділеної ширмою, адже досі мені ще ніхто не аплодував за цим ділом. Я вибіг на звук визнання і застав біля лампового телевізора маму в позі одержимої.

— Є! Є! — вигукувала вона, і то не був реп. То було проголошення незалежності.

Я нічого не міг зрозуміти. За тиждень — знову школа, останні казкові дні канікул, які чомусь минали набагато швидше, ніж усі перед тим, недограні футбольні баталії моєї вулиці Калініна проти сусідньої вулиці Гудкова (я не знав обидвох), недокуплене канцелярське причандалля, відсутність трьох підручників — очікування першовересня ще більше натягувало тятиву десь унизу живота, вона холодною, крижаною грудкою вистуджувала моє останнє літо без своєї країни. Я й не знав, що я її не мав.

— Не зрозумів, — завмер я біля кінескопа і мимоволі окреслив стан мільйонів своїх співвітчизників на десятки років уперед.

Я дійсно не міг зрозуміти, чому цей день за тиждень до осені мав означати щось кардинальне. Якщо сьогодні народилася моя країна, то чим було все те, в чому я жив донині? Я відчув себе обманутим. Мені здалося, що з-під моїх 12-річних ніг вибили ґрунт, і я повис у невагомості без назви. Я відчув себе переношеним немовлям, весь у висохлому слизі, з непропорційно перезрілим черепом без відповідей на питання: «І що тепер?».

— І що тепер? — на це запитання ніхто навіть не відреагував.

Цей день, який почався з оплесків у туалеті, ліквідував мою систему орієнтацій у часі. Моє дитинство текло поза часом. Позачасся було моїм найвищим благом, на вершину якого я вже ніколи не зійду. Я жив поза часом, незграбно розбиваючи його на умовні відтинки між протяжним «Їсти-и-и-и!» і «До ха-а-ти-и-и!». Час мене не знав, він на мене не зважав, він мене не обкрадав, він, я підозрюю, мене навіть поважав, тому що був для мене сакральною відсутністю. Я жив у лінійному векторі росту, а не старіння, фізіологічного розвитку, а не реалізації, і я був затятим марнотратником, а час обожнює саме таких. Час вибачив мені навіть те, що з часом я починав його заокруглювати в дугу, від чого мій малий невинний світ почав ділитися на цикли-фази від школи до школи, від чверті до чверті, від контрольної до контрольної, від вересня до червня. Лінія мого часу розбухла до ідеального кола, і воно постійно мене повертало до вже пройденої точки на цій сферичній ігровій дошці. Тож коли ця рівновимірна циклічність почала мені набридати, я перетворив коло на яйцеподібний овал. Так завжди стається, коли ти злишся на те, що нецікаве чомусь затягується і є довшим від цікавого. Мій овал неоковирно перевертався через голову і трощив усі мої уявлення про справедливість. Я поволі прощався з безвідповідальною тратою того, чого в тебе нема і чого ти не відчуваєш. Я втратив блаженний стан позачасся.

Відсутність часу співпала в мене з відсутністю країни. Я почувався щасливим, коли не знав свого громадянства. Я знав, що моя країна зоветься Україна, а держава — СРСР. І це мене влаштовувало, тому що жив я у країні, а не державі. Мені подобалася ця шизофренічна розщепленість, яка рятувала від зайвих запитань на тему, чому країна в нас шикарна, а держава — зло. В кінці серпня, коли я вийшов із туалету, сталося непоправне: моя країна почала називатися так само, як і держава, і я відчув, як за мною клацнули дверцята клітки. Поява одержавленої країни започаткувала новий час, і це було неприємно. Мене охопив нестерпний сором за прожиті 12 років без назви, без ідеї, без заголовка, без часу.

Сором — це душевний енурез, ти його не контролюєш, він є твоєю несвідомою помстою за невротичну атмосферу навкруги, створену не тобою. Кілька останніх днів ми аж до ночі дивилися на виступи гекачепістів, це було бездарно й нудно. Зі старого часу я виніс разючу відразу до високих державних діячів та інших старих пердун ...

Часова амплітуда роману Остапа Дроздова «№ 2» — від початку ХХ століття до дня завтрашнього. Географ
2%
Часова амплітуда роману Остапа Дроздова «№ 2» — від початку ХХ століття до дня завтрашнього. Географ
2%