Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Марко Андрейчик

Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Лідія Стефановська

Переднє слово

Злам 80 і 90-их років минулого вже століття — це складний період гарячих подій та дебатів, які мали підсумувати дотеперішнє політичне, інтелектуальне і культурне надбання українців. Марко Андрейчик у своїй книжці кидає світло на фраґмент інтелектуального і мистецького життя тих років через аналіз прозової творчості найцікавіших письменників молодого (тоді) покоління, оскільки їхні твори віддзеркалювали загальну атмосферу кризи свідомості в реаліях агонії совєтської імперії, процеси редефініції старих канонів і пошуки нової ідентичності покоління 80-их років. З сьогоднішньої перспективи видно, що творчість письменників, яка розглядається у книзі (Андрухович, Ґудзь, Діброва, Забужко, Іздрик, Кононенко, Москалець) — була пропозицією нової експресії, яка заперечувала будь-які утилітарні форми літератури, в тому числі диктатуру національної ідеї та символіки, яка десятиліттями домінувала в каноні української культури.

Агонія совєтської імперії і народження державної незалежності для цього покоління була основним досвідом. Наслідком цього в літературі був новий тип уяви, що його помітно у неґації аркадійських мітів, наголосі на хаос, гидкість і жорстокість довколишнього світу, схильність до демаскаційного використання конкрету замість «високих» узагальнень. Щоб висловити духовний неспокій та кризу цінностей періоду фундаментальних політичних і цивілізаційних змін у Східній Європі, молоді письменники користувалися новими засобами мовлення, які приставали б до нової дійсності. Пародія, стилізація, інтертекст, формальні експерименти, автоіронія — ось низка найбільш характерних прийомів. Творилася нова мистецька візія світу, у якій домінувала більше або менше ґротескна дезінтеграція, хаос життя і критичне ставлення до тандитних ідеалів совєтської культури, фетишизації української національної символіки та анахронізму романтично-народницького канону культури. В новій літературі виразно розширилися обрії огляду дійсности, перш за все на ті ділянки, які в дотеперішньому українському письменстві не допускала не лише політична, а й «естетична» цензура, яка з літератури викидала нібито «не літературні» теми, побутову мову і молодіжний сленґ. Автори нових творів показували недоречність якої-небудь цензури і шукали інструментів для опису автентичної, нелімітованої жодними заказами дійсності. Відкривали «недозволені» досі виміри і території суспільного життя (шкала макро) та людської психіки (шкала мікро). Щораз виразніше давався чути тон філософського рефлектування у бажанні пізнати повноту «я» у всіх його проявах, часто неприємних і «непристойних» — з пограниччя варварських інстинктів, результатом чого була зміна літературної дикції і раптове пониження тону. Уведено стихію побутової мови з повним діапазоном вульґаризмів і жарґону, а фундаментом обсервації та аналізу дійсності стала приватна перспектива.

Чи метою творчості молодих була провокація, як часто їм закидалося? Навряд. Вистачило опустити заслону ілюзій і почати описувати довколишній світ і своє середовище без кляпок «літературщини», мовою цього середовища (наприклад, суржик у Києві) і голосно говорити про те, чого досі «не можна було говорити», щоб викликати шок (раніше так писали Богдан Жолдак і Лесь Подерев’янський, але їхні твори могли кружляти лише серед знайомих).

Приватна точка зору і свобода мовлення — в країні, де володарювали духи історії, мартирології національної боротьби, духи програних змагань, нездійснених надій і очікувань — діяла як своєрідний ghostbuster, який оголював ілюзії, аналізував, — а де було треба — еґзорцизмував. В такій атмосфері формувалися нові «прототипи українського інтелектуала у пост-совєтській прозі» — як їх називає Марко Андрейчик: «хвацький перформансист» (the Swashbuckling Performer), «посол на Захід» (the Ambasador to the West), «хвора душа» (the Sick Soul).

У певному сенсі, ці прототипи можна вважати своєрідними вказівниками на дорозі виходу України з цивілізаційних периферій. Серед них варто пригадати porte parole карнавальної літератури — фігуру Блазня, який з усього кепкує, тільки собі залишається вірним і не дається обдурити. Точка зору Блазня скеровувала читача в бік досі недоторканих реґіонів дійсності, сміхом доповнювала світ «серйозних ідей», від-будовувала (ре-креації) рівновагу у світі, у якому людина пост-тоталітарної доби могла підірвати існуючу ієрархію цінностей і повернути собі свободу мовлення і вибору.

Сьогодні виразно видно, що творчість цих письменників впустила до української літератури струмені свіжого повітря і відкрила двері для наймолодших митців, яким СРСР відомий лише з підручника історії. Вона стала також зачином для відновлення нерозв’язаних десятиліттями дебатів про конечність модернізації та вибір культурної орієнтації, дебатів, які в минулому з політичних причин жорстоко обривалися. Творчість вісімдесятників підводить читачів до усвідомлення, що література вже не мусить виконувати своєї давньої функції — заступати структури державності і підтримувати національну свідомість. Водночас десакралізувала постать письменника, який досі виступав у ролі совісті народу, вчителя та проповідника національних істин.

* * *

Коли пишу ці слова, боротьба за новочасну українську ідентичність приносить трагічні жнива на українсько-російському кордоні. Тому сьогодні важко пригадати неймовірний ентузіазм і піднесення, притаманні для зламу 80 і 90-их років. Однак усе пам’ятаю, оскільки я також була свідком цього відродження. Пригадую свої поїздки на фестивалі, літературні презентації, мистецькі виставки і театральні спектаклі. В цей час почалося також моє знайомство з бубабістами, для яких виїзд до Польщі на фестиваль української культури в 1990 році — як би це смішно сьогодні не прозвучало — був першим виїздом «на Захід». Тоді я почала збирати матеріали для нового українського часопису «Зустрічі» (він почав виходити у Варшаві завдяки політичним змінам в Польщі після 1989 року) і редаґувала спеціальний номер, повністю присвячений найновішим літературним явищам в Україні. Здається, це була перша широка презентація нових творів та новаторських коментарів: наприклад, в Олекси Семенченка я замовила статтю про українську контркультуру (чи то пак — альтернативу), яка в «Зустрічах» вийшла під заголовком «Альтернатива у Києві» і на яку неодноразово покликається у своїй книжці Марко Андрейчик. Перша публікація поеми «Індія» Юрка Андруховича також вийшла у «Зустрічах», і в моєму приватному архіві досі зберігається її рукопис — раритет у добі комп’ютерних видруків. На жаль, хоч номер був готовий до друку в травні 1991 року, з фінансових причин міг вийти щойно три роки пізніше. Хочеться вберегти ці події від забуття, особливо тепер — коли триває війна на Донбасі.

Варшава, 14 липня 2014 р.

Вступ:

На підступах до українського інтелектуала пострадянської доби, або Слово «інтелектуал» на український лад

У сучасній Україні жартома кажуть, що, якби хтось схотів би звести зі світу все пострадянське середовище українських інтелектуалів, досить було б десь у середині вересня на вихідні кинути одну бомбу на Львів. Чорний гумор цього жарту набуває ще похмурішого відтінку, якщо глянути на історію України і ті стратегії, до яких у два попередні століття вдавалися різні режими, щоб зневажити і навіть винищити українських інтелектуалів. То хто ж вони, ці українські інтелектуали, чому їхнє життя перебуває в небезпеці, і, нарешті, навіщо щовересня збираються вони у Львові на вихідні?

Власне, складне завдання пошуку відповіді на перші два запитання головним чином і змусило мене написати цю книгу. З третім запитанням, на щастя, все просто: щороку, вже понад двадцять років, на початку осені левова частка української інтеліґенції збирається у західноукраїнському місті Львів, аби взяти участь у відомому Форумі видавців. На теренах пострадянської України Форум незмінно лишається найбільшою культурною подією, у розпал якої у численних кав’ярнях і театрах, розкиданих по всьому місту, проводяться літературні презентації, часто на тлі музичних виступів і показів творів образотворчого мистецтва.

До Львова прибувають провідні письменники сучасної України — перехилити чарчину, погомоніти з друзями та колегами і похвалитися своїми щойно виданими книжками, в яких часто йдеться про українських інтелектуалів. І той факт, що українських інтелектуалів/митців виведено героями більшості найвідоміших творів художньої літератури, написаних після розпаду Радянського Союзу, — справжня зачіпка у процесі вивчення перших двох із вищеозначених питань.

Досі науковий світ не надто зважав на українського інтелектуала як головного героя української літератури. Втім, тема ця важлива, бо аналіз її може дати уявлення про складнощі української ідентичності, а також про роль, яку грає у сучасному суспільстві інтелектуал.

Англомовна наука ще не бралася за загальне вивчення української літератури пострадянської доби, та й ця книга не прагне запропонувати такий аналіз. Натомість я зосереджуся на різних підходах, якими вирізняються декілька відомих сучасних українських письменників, намагаючись з’ясувати, як вони у своїй творчості трактують деякі спільні теми — прагнення, що спонукає їх вивчати ключові питання, які мають широкий культурний резонанс. Це дослідження включає в себе аналіз побудови тотожності українсько ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→