Святослав

Семен Скляренко

Святослав

Княгиня і рабиня

Книга перша

Мандруючи понад старим Дніпром

світанками, удень і вечорами,

вночі, під чистим зоряним шатром,

перед вогнем, що руки грів теплом,

я думкою летів через тумани.

Туди, в минувшину далеких днів,

коли діди, забуті й незабутні,

уперше стали між високих гір,

оглянули широкий виднозір,

за покоління дбаючи майбутні.

Трудилися у поті своїх чіл,

орали землю, ставили оселі,

воздвигли городи і частокіл

і в клопоті буденних трудних діл

сади садили, будували села.

Сварилися, бо рід ішов на рід

і плем’я кров братерську проливало,

на князя князь ішов, і був розбрід,

і знов був мир, за рало брався рід,

Русі знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря і степів

ворожі хижі орди налітали,

палили городи і нищили засів,

та проти них вставала тьма списів,

мечі із піхов люди витягали.

Спасибі вам за цю тернисту путь,

в труді й на раті гідно ви стояли,

нікому з нас ніколи не забуть,

і кожному годиться пом’януть,

що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нині повість цю смутну

про порохом повиту давнину,

про ті часи далекі й незабутні,

коли діди, прославлені в віках,

виходили на свій великий шлях,

за покоління дбаючи майбутні.

Прийміть же ви, далекі прадіди,

від вашого праправнука Семена

цей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть,

якщо не все сказав – то доскажіть,

якщо не так сказав – то допишіть, —

зробив я те, на що хватило сили в мене…

Розділ перший

1

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину: від Дніпра ледь повівав теплий низовий вітер, небо вгорі було чисте, а зорі на ньому ясні, срібний серп місяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Дніпрі і в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі. Переступивши в темряві кілька кам’яних східців, що вели вниз, він відчинив важкі набряклі двері і опинився в хижі.

Там було дуже тепло, парко. Посередині, у викладеній камінням ямі, тліло вогнище, над яким, ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у півтемряві сухих дров, підкинув до вогнища, і воно ожило, загоготіло, у димар хвилею покотив густий дим.

Коли вогонь розгорівся ще дужче, у хижі посвітлішало, в червонкуватому миготливому відсвіті окреслились стіни, на кілочках висіла зброя й одежа, складена із жердин, підперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна підлога, низькі двері в стіні, що вели до клітей.

Посеред хижі, недалеко від вогнища, стало видно викладену камінням ще одну яму-піч, у якій пекли хліб, різний посуд біля неї – череп’яні з вузькими шийками корчаги й широковерхі горнці, дерев’яні кадоби, ночви, миски.

Нарешті полум’я освітило й куточки хижі, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’яні постаті Перуна й Волоса, невеличкої, бронзової, вкритої прозеленню Рожениці – фігурки голої, із складеними на животі руками жінки.

У другому кутку хижі, праворуч від вогнища, на низькому помості з дощок, прикрившись звіриними шкурами, лежало кілька чоловік. Ант ходив по хижі дуже тихо, скрадаючись, і вони, либонь, не чули його кроків – спали.

Ант зняв із стіни лук і тул[1], поклав їх біля вогнища. Зігнувшись у низьких дверях, заліз у кліть, щось у темряві довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цілий жмут комишевого й березового пруття, різні залізця. Сів біля вогнища, взяв ніж, заходився, готуючи стріли, стругати пруття; на один, тонкий, кінець кожного прутика насаджував жолобчате залізце з вістрям, на другому робив вирізку або доточував костяний зуб.

У цей час на помості під шкурами хтось заворушився, і звідти виліз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Віста.

– Що, отче? – запитав, протираючи очі, Микула. – На лови збираєшся?

– Чув нині ніччю рик, – відповів Ант. – Піду поникаю…

– То, може, пішли би оба?

– Ні, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вістою ліпше ідіть випалюйте ліс.

– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми підемо до лісу.

Віста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленої риби й солі, дістала коржів, поставила просто на камені перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижі з цебром, щоб принести води, за нею вийшов і Микула.

Тоді під шкурами на помості ще щось заворушилось, і звідти висунула спочатку голову, а потім вилізла дівчина – в одній сорочині, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, раніше і чула розмову старших, бо підійшла до Анта й запитала:

– А що то за рик, діду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одіклав набік комишину, до якої готувався ладнати залізце, й погладив дівчину по голові.

– То й ти встала, Малушо?

– Я давно не сплю, діду.

– Рикають олені, – сказав, тримаючи на голові в дівчини свою руку, Ант. – От піду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.

– А ти не боїшся, діду?

– Ні, Малушо! Я поцілю його ось цією стрілою, а коли впаде – ножем…

Дівчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з сріблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний відсвіт вогнища.

Увійшов Микула.

– Денниця[2] догоріла, – сказав він. – Світає.

Біля хижі почулись швидкі кроки. Віста принесла цебро води.

– Обмийся, – звеліла вона дівчині. На жару в горнці вже парувала юшка.

– То й сядемо, – владно промовив Ант.

Усі стали підходити до вогнища. Віста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржів. Але ніхто не їв, усі мовчали.

Ант відклав свої стріли й залізця, встав і пішов до дверей хижі, розчинив їх і одступив набік, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, міг зайти й сісти до вогнища. Але в дворі, як звичайно, нікого не було, і, зачинивши двері, Ант повернувся й сів на підлозі перед вогнищем. Близько від нього сіли Микула з Вістою й дівчина.

Проте й зараз ніхто не почав їсти. Усі мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокійним поглядом дивились Микула, Віста, дівчина.

Такий був давній покон[3] їхнього роду: люди, що жили у городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти, послухати слова старійшини. Раніше ніж починати снідання, старійшина ламав хліб, брав частку від страв і кидав це у вогнище, бо, як вірили, під ним жили душі пращурів, усіх, що пішли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.

І зараз старійшина Ант одломив і кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

Усі бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому місці, де пролилась юшка, вогонь притух, а потім розгорівся.

Тоді Ант набрав нову ложку юшки.

– Боги прийняли жертву, – сказав він. – Будемо їсти ми, і щоб завжди нам було добре…

Хіба міг старий Ант знати, що це остання його жертва?

Після снідання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лівого боку набитий стрілами ремінний тул, з правого – ніж, взяв у руки зроблений з буйволової кості лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дістав тоді, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4] моря. Тятива на ньому була зроблена із кінської жили, і зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвеніла.

– Грає! – засміявся Ант. – Аби тільки олень!

Так вони вийшли з хижі – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сірих ногавицях і такій самій сорочці, підперезаній поясом, озброєний луком, стрілами, – воїн; син його Микула – з непокритою головою, в довгій, підперезаній ремінцем сорочці, босий; на порозі стояла Віста – вона винесла батькові на дорогу у міху коржів, шматок веприни, дрібок солі; з темної ж хижі, де ясним вогнем горіло вогнище, визирала Малуша.

Батько Ант зітхнув – певне, він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої – десять, двадцять, тридцять, – їх проводжали жони, діти, старійшини ж сиділи під стінами хижі й посміхались, пригадуючи свої давні лови…

Зараз батько й син стояли на тому ж місці, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якій жив Ант і його предки, вросла в землю, похилилась; біля хижі ще лежав камінь, на якому колись гострили мечі й ножі, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворі не ревла, як колись, худоба, а кінь Анта – старий бойовий кінь – гриз на валу в’ялу пашу; навіть пес їхній – добрий пес, вовкодав, – постарів, спав під стіною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором і вийшли на вал, їм стало видно хижі тих родовичів, що народились тут, у городищі, але пішли звідси. Хижі тяглись півколом, що починалось біля Дніпра, завертало до лісу і знову виходило до Дніпра вище, біля кам’яного оскола.[5]

Хижі ці були не такі, як та, в якій доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, ці ж здебільшого стояли на горбках. У городищі було ціле поле, тут двір від двору відділяло гостре околля, самі хижі були великі, деякі з них помащені білою або зеленою глиною, над деякими ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→