Балакучий пакунок

Джеральд Даррелл

Балакучий пакунок

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-4027-8 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

УДК 82

ББК 84(4Вел)

Д20

Перекладено за виданням: Durrell G. The talking parcel / Gerald Durrell. — Glasgow: Collins, 1976. — 192 p.

Переклад з англійської Наталії Трохим

Ілюстрації та обкладинка Михайла Біломлинського

Дизайнер обкладинки Аліна Ачкасова

ISBN 978-617-12-3424-6

ISBN 978-1-5344-0123-5 (англ.)

© Gerald Durrell, 1974

© Михайло Біломлинський, ілюстрації та обкладинка

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017

Розділ І. Балакучий пакунок

Літак, яким Саймон і Пітер прилетіли в Афіни у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи, приземлився. Двері його відчинились, і хлопцям у лице хлинула хвиля гарячого, мов з печі, повітря і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі замружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум’я, дослухаючись до розкотистої дзвінкої грецької мови, що заполонила все довкола.

Дядько Генрі спершу їх мало не налякав: здоровенний чолов’яга, схожий на великого брунатного орла — з гачкуватим носом, кучмою сивого волосся і дуже великими руками, якими він без упину розмахував. Дивно навіть, що у Пенелопи, гарненької стрункої дівчинки з великими зеленими очима і каштановими косами, міг бути такий непривабливий батько.

— Ага, — сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. — Ну, ось ви й прилетіли! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як відразу після народження. Тоді ви були, ніби лабораторні мишенята — такі ж рожеві і бридкі.

— Тату, — перебила його Пенелопа, — який же ти грубіян!

— Чого це? Зовсім я не грубіян, — відрубав дядечко Генрі, — просто ділюся спогадами.

— А це ваш багаж? — поцікавилась Пенелопа.

— Так, — відповів Пітер. — Оті дві валізи і човен.

— Човен? — здивувався дядечко Генрі. — Який ще човен?

— Надувний, — пояснив Саймон. — Нам його тато подарував.

— О, це чудово! Яка зручна і потрібна річ! — вигукнув дядечко Генрі. — Дуже добре, що ви його прихопили.

Хлопчики аж зашарілися від радості й подумали, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже і сердитий, як здалося на перший погляд. Тож вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі і поїхали, опромінені сонцем, минаючи незвичні краєвиди — сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.

Вілла дядечка Генрі, велика недоладна будівля, вмостилась на кручі над синім морем. Її широкі веранди, обвиті виноградом, берегли прохолоду, а з виноградних ліз із-поміж листя звисали величезні грона — хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, наче в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим французьким вікном — до самої підлоги, — що виходило просто на веранду.

— Ого! — зрадів Пітер. — Тепер я зможу щоранку до сніданку ласувати виноградом!

— У саду ще ростуть апельсини, мандарини, інжир, — докинула Пенелопа, — а ще кавуни, абрикоси і груші.

Дівчинка сиділа на ліжку і дивилася, як гості розпаковують речі.

— Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, — сказав Саймон.

— І я, — підхопив Пітер. — От тільки спека… Коли така спека, значить, ми все-таки в Греції.

Пенелопа засміялася:

— Це ще не спека, буває гарячіше.

— Скупатися — ось що нам потрібно, — вигукнув Пітер.

— Я саме про це подумала — добре було би поплавати сьогодні пополудні, — погодилась Пенелопа. — Ось поїмо — і підемо. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла — найкраще місце, щоб поплавати.

— Можна буде спустити на воду човен, — сказав Саймон.

— Еге ж! — відгукнувся Пітер. — Так і зробимо! І попливемо назустріч пригодам.

Діти поїли, переодяглися в купальні костюми, взяли човен, а до нього й помпу, і поволочили його вниз кам’янистим схилом пагорба серед тонких пахощів чебрецю і мирта — туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягався білий пляж. Блакитне плесо було спокійне, наче на ставі, і прозоре, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти раз у раз робили перерви, пірнаючи в морську прохолоду. Але врешті-решт готовий човен погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмарина. Діти забралися в нього і примостили найнеобхідніші для подорожі речі, які взяли завдяки наполяганням Пенелопи: велику пляжну парасолю і торбу з кількома пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо — і відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега з маслинових дерев долинала монотонна музика цикад. Пропливши приблизно чверть милі[1], хлопці поклали весла і витерли піт з очей.

— Нічого собі, пекельна робітка! — промовив Пітер.

— Угу, — погодився Саймон. — Я просто плавлюся.

— Здається, ми вже далеченько запливли, — поспішила підтримати хлопців Пенелопа. — Усе-таки це ваш перший день тут, та ще й у таку спеку. Може, нам зупинитися десь тут перепочити?

Саймон глянув через плече. За кількасот ярдів[2] над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

— Як вам он та місцинка? — запитав він. — Може, там і пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, встановили парасолю, що давала тінь завбільшки з добрячий гриб, і Пенелопа відкрила три пляшки лимонаду.

Вдячні і за той клаптик затінку, діти вмостилися під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою і зморені веслуванням, хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. А Пенелопа зробила останній ковток, трошечки подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було боляче. Але дівчинка таки видерлась аж на самий верх дюни і побачила, що пляж простягається вдалечінь аж до обрію — так їй здалося, — але повітря тремтіло від спеки, здіймалося марево і виразно розгледіти що-небудь було неможливо. Дівчинка вже хотіла повертатися назад під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що то уламок дерева, але якийсь занадто грубий і зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подиху лагідного бризу, поступово наближаючись до берега — там, унизу, просто у Пенелопи під ногами. Дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий пакунок, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і тільки-но Пенелопа збігла до води, щоб роздивитися його зблизька, пакунок заговорив.

— Егей! — вигукнув пакунок рипучим голосом. — Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Уся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай несприятлива для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на знахідку. Це був звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий пакунок розміром приблизно три фути[3] заввишки і два завширшки, перев’язаний пурпуровою мотузкою. Щось схоже на старовинний вулик.

— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі пакунок. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило, навіть коли вона приймала ванну.

«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки встигла вона це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тоненький, ніжний, мелодійний голосок, ніби відлуння маленького дзвоника на шиї у ягняти.

— Ой, замовкни вже зі своєю прабабцею і морською хворобою, — промовив голосок роздратовано. — Мене нудить так само, як і тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим навігаційним здібностям. Залишилося тільки зачекати, поки хтось нас визволить.

Пакунок, вирішила Пенелопа, був усе-таки замалий, щоби там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох, проте, без сумніву, звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно і захотілося покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містичній історії. Вона розвернулася і побігла до парасолі, де спали хлопці, навіть не здогадуючись про пригоду, яка розпочалася вже цієї хвилини.

— Пітере, Саймоне, прокидайтеся, вставайте! — тихенько гукала Пенелопа і штурхала хлопців. — Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

— Що таке? — запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Які ігри в таку спеку?

— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Чуєте? Вставайте! Я знайшла щось над-надзвичайне по той бік коси.

— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.

— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Величезний пакунок.

— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього треба було нас будити?

— І справді: що в цьому надзвичайного? — погодився Саймон.

— Хм, нічогісінько, якщо вам доводилось чути, щоб пакунок розмовляв, — ущипливо відповіла Пенелопа. — Мені, наприклад, такого ще н ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→