Скоґландія

Кірстен Бойє

Скоґландія

Пролог

Скоґландія була в жалобі.

Над палацом тріпотів приспущений прапор, а вздовж розкішного центрального бульвару тяглися тисячі парасольок. Повіз із домовиною, вкритий горою квітів національних кольорів і запряжений шістьма вороними кіньми, поволі, щоб не відставала жалобна процесія, долав шлях до кладовища на пагорбі.

За домовиною ступала юна принцеса: сама, вся виструнчена, в очах — ані сльозинки. Плечі в неї були розпростані, погляд спрямований у порожнечу. Не в натовп, де люди все віддали б задля того, щоб перехопити її погляд, утішити її підбадьорливим кивком голови чи усмішкою. І не на домовину, в якій її батько вирушив оце в останню путь.

Принцеса нікому не дозволила тримати над собою парасольку, хоч із безпросвітного сірого неба від самого ранку монотонно сіявся дощ, і тепер мокрі коси спадали їй на обличчя важкими, темними пасмами.

— Бідолашна дівчинка! — прошепотіла якась жінка в другому ряду й притислася ближче до свого чоловіка, щоб разом із ним знайти захисток під недоречно барвистою парасолькою. — Що їй тепер з тієї її королівської корони, з маєтків, коштовностей і з чого там іще — з грошей, і золота, і…

— Над ними висить якась напасть, — пробурмотів чоловік і нахилив парасольку ближче до жінки — так, що тепер самому йому за шию потекла вода. — Уся сім'я… Просто напасть!

Позаду, за кілька кроків від принцеси, ступав — як і вона, сам, як і вона, виструнчений — єдиний живий родич дівчини, що тепер від її імені мав правити країною, — Норлін, її дядько. На відміну від небоги, він наказав одному з придворних чиновників у чорному плащі нести йому за два кроки позаду парасольку. В його охайно підстриженому чубі, сріблясто-блакитний полиск якого контрастував з іще молодявим обличчям, кожне пасемце лежало на своєму місці; однак вуста в нього були скорботно скривлені, і всі в натовпі бачили, як глибоко тужить і він.

— На щастя, хоч цей іще живий, — знов зашепотіла жінка, поки жалобна процесія (далі в ній ішли міністри) тяглася повз них. — Принаймні мала не зосталася сама, як палець.

— Наче ти знаєш, чи ці двоє ладнають одне з одним! — стиха відказав чоловік.

Жінка різким рухом відкинула його осторогу й прошепотіла:

— Як-не-як, а опікун зі своєї родини! Не чужий. Усе ж таки до повноліття цій крихітці ще понад чотири рочки!

Молодик, що стояв попереду, обернувся, й, поморщивши лоба, спитав:

— Чи не можна трохи вгамуватися? Знайшли час для балачок! Розводьте теревені вдома!

Дзижчали кінокамери, над жалобною процесією кружляли два вертольоти, дівчинки вже давно не стало видно. А натовп усе ще стояв мов заворожений: нерухомий, мовчазний, пригнічений.

Аж коли з боку кладовищенського пагорба пролунали десять салютних залпів, повідомивши країні про те, що її король нарешті знайшов вічний спокій поруч зі своєю дружиною в монаршому склепі, скорботний натовп із полегкістю зітхнув.

— Якщо поквапимось, то ще встигнемо на автобус о шістнадцятій, — промовила жінка, коли люди почали розходитись. — І хоч би що ти мені казав, а в усьому цьому нещасті є й Божа благодать — те, що в малої зостався бодай він. І якби я була забобонна, то сказала б так: «На цій сім’ї лежить прокляття».

— А ось і наш автобус! — вигукнув чоловік і, згорнувши парасольку, пустився бігти. — Ще встигаємо!

І аж коли вони вкупі з іншими численними учасниками похорону пропхалися в кінець автобуса і ще навіть знайшли вільні місця, чоловік відповів дружині:

— Воно й добре, що ти не забобонна! Кажеш, прокляття?.. Хіба ми з тобою в казці? Клопіт і біду, люба моя, люди знаходять на свою голову здебільшого самі, без нічийого втручання.

* * *

— Малено… — промовив Норлін. (Він наполіг на тому, щоб до палацу принцеса поверталася в королівському лімузині разом з ним.) — Малено, як мені тебе втішити?

Юна принцеса сиділа з невидющим поглядом, так ніби й не чула дядька.

— Найкраще тобі зарадять, моя маленька Малено, буденні клопоти, — знов озвався Норлін. Він трохи відсунувся від дівчини, бо плащ у неї був геть мокрий. — Сьогодні й завтра ще побудеш у палаці й разом зі мною попідписуєш подяки за висловлені нам співчуття. — Він нахилився вперед: — Ти чуєш мене, Малено? А потім знову поїдеш до школи, знову до своїх подруг. Це тебе розважить. А за два місяці в тебе вже й день народження — чотирнадцять років!

Малена поволі, дуже поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.

Частина перша

1

Сонце сховалося за хмару, й дівчата на терасі відчули перший подих вечірньої прохолоди. Навіть тут, на півночі Німеччини, вже настало справжнє літо, й ніжна зелень, яка буває наприкінці весни, помалу прибирала соковитих тонів літа в розпалі.

Уперше цього року домашні уроки вони робили в садку. Нарешті Тіна рвучко згорнула олівці докупи й заявила:

— Домашні завдання з мистецтва треба заборонити! — Підібгавши кутики рота, вона задивилася на великий аркуш паперу, від нижнього краю якого вгору тяглося дерево; воно було зображене невпевненими штрихами й пунктирами і в багатьох місцях безладно підтерте гумкою. — Зрештою, мистецтво — предмет для розваги.

— Усі так думають, — зітхнула Ярвен. — Тим-то нам і загадують домашні завдання. Учителька мистецтва набиває собі ціну. Б’юсь об заклад, тільки через те ми тут і висиджуємо.

— Принаймні я вже починаю мерзнути, — сказала Тіна. — А це означає, що з родовідним деревом пора кінчати. Нехай бурчить завтра, скільки їй заманеться. У кімнаті я за це дерево вже не сяду.

Ярвен замислено подивилася на свій аркуш, потім згорнула його рурочкою, перехопила гумовим кільцем і промовила:

— Може, потім розпитаю ще в матері. Бо в мене на цьому дереві, по суті, нічого немає.

— Це через отого чужоземця, — кинула Тіна й одразу злякано похопилася. — Ні, я не те мала на увазі, ти ж бо знаєш! Я мала на увазі, це лише тому, що мати не хоче тобі казати, хто твій батько. Того ж тебе й нудить від усіх отих балачок про бабусь, прабабусь і про таке інше казна-що. Ти взагалі можеш здати лише половину свого родовідного дерева.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Гадаєш, материна половина дерева вийшла в мене аж так добре? Тут я, власне, теж не маю чим похвалитися.

У дверях тераси з’явилася голова Тіниної матері.

— Дівчата! — гукнула жінка. — Вам тут стає вже прохолодно!

— Та ні, мамо, — скривилася Тіна.

— Не переч мені! — незворушно сказала мати. — Вечеря на кухні. Поїсте з нами?

Ярвен похитала головою й невпевнено промовила:

— Гадаю, я краще піду додому. Бо мати завше тільки що — одразу тривожитись.

Тіна постукала пальцем собі по скроні й кинула:

— Ще ж тільки сьома година, голубонько! Зараз по телебаченню саме показуватимуть вечірню казку для дітей. У тебе мати така панікерка! Тобі пора вже її трохи повиховувати.

Тінина мати поклала руку на плече Ярвен і сказала:

— Ні, цього не треба робити. Просто пошли їй есемеску й напиши, що повечеряєш у нас. І вона знатиме, де ти.

Ярвен кивнула головою й розкрила свій мобільний телефон. Вона розуміла, звичайно, що мама буде невдоволена. Доньки не посилають матерям есемески для того, щоб просто повідомити, де вони й що затримуються. Доньки телефонують і питають, чи можна затриматись.

«Я ще в Тіни, — почала набирати Ярвен, сподіваючись, що мама не забула взагалі ввімкнути свій мобільний телефон — адже та завжди така неуважна! — Повернуся завидна. Цілую, Ярвен».

Переславши повідомлення, Ярвен вимкнула телефон. Їй не хотілося одержати від мами відповідь з вимогою негайно йти додому.

— Ну, ось! — сказала Ярвен і гепнула на четвертий ослінчик на кухні. («Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину!»)

Вона любила цю кухню в Тіни. Тут завжди було трохи недоприбрано, біля мийки завжди стояли рештки брудного або щойно помитого посуду, а на корковій дошці над обіднім столом було приколено стільки рекламок що час від часу за обідом чи за вечерею котрась із них відпадала просто в тарілку. «Летючий кур’єр! Замовляйте піцу додому телефоном цілодобово!» Або: «Лагодимо телевізори й аудіосистеми — швидко, надійно, недорого!» А нещодавно відпав графік роботи нічних аптек ще за 1997 рік, який по краях уже навіть пожовтів. Ярвен не мала сумніву, що жодну з тих рекламок Тінина мати ще не знімала з дошки сама. Тільки приколювала й приколювала нові. Мама вже збожеволіла б.

— А уроки поробили? — спитав Тінин батько.

Тінину кухню Ярвен любила й за це. Любила Тінин дім. Любила тут обідати чи вечеряти.

Бо вони тут — справжня сім’я: батько, мати, донька. Або й дві доньки, коли за цим столом сиділа і Ярвен. Подобалось їй і те, що Тінин батько був такий, який був: завжди привітний, трохи неуважний, ніколи не кричав. Звісно, на батьках Ярвен розумілася не багато, але була певна, що справжній батько має бути точнісінько такий. Щоразу, коли Ярвен приходила сюди, Тінин батько давав відчути, що радий їй.

— Де там! Такі домашні завдання, як сьогодні, не можна поробити взагалі! — відповіла Тіна. Вона покрутила в руках краєчок ліверної ковбаси, поморщила носа й кинула той краєчок знов на тарілку з нарізкою. — Родовідне дерево.

— Фе! — мовив Тінин батько.

«Мама, якби почула оце, теж ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→