Пульт Ґвенді

Стівен Кінг, Річард Чізмар

Пульт Ґвенді

1

З міста Касл-Рок до «Касл-В’ю» ведуть три шляхи: 117 траса, Плезент-роуд і Сходи самогубців. Щодня цього літа — так, навіть у неділю — дванадцятирічна Ґвенді Пітерсон підіймається цими сходами, які тримаються на міцних (хоч уже й іржавих від часу) ґвинтах і зміяться вгору вздовж урвища. Перші сто сходинок вона проходить спокійним кроком, дріботить по наступних ста, а останні сто п’ять змушує себе пробігти, скрутившись, як каже її тато, у три погибелі. Нагорі вона схиляється, розпашіла, обперши руки об коліна, на щоки поналипали пропітнілі пасма волосся (під час цього останнього відрізку її хвостик постійно розкуйовджується, як би туго вона його не зав’язувала), відсапується, ніби старий тягловий кінь. Хоча деякі покращення все ж відбулися. Випроставшись і дивлячись униз уздовж тіла, вона вже бачить кінчики своїх кросівок. Ще в червні, в останній день навчання, на який також припав її останній день у касл-рокській початковій школі, це їй не вдавалося.

Пропітніла сорочка прилипла до тіла, але, у цілому, почувається вона доволі добре. У червні, щоразу, як вона досягала вершини, їй здавалося, що от-от помре від серцевого нападу. Поблизу чутно викрики дітлахів на ігровому майданчику. Трохи оддалік лунає цокання від удару алюмінієвою биткою по бейсбольному м’ячу; там хлопці зі Старшої ліги тренуються до благодійного матчу на День праці.

Вона витирає окуляри хустинкою, яку саме з цією метою тримає в кишені сорочки, коли її хтось кличе:

— Агов, дівчинко! Ходи-но сюди на хвильку. Нам з тобою треба побалакати.

Ґвенді вдягає окуляри — і розмитий світ знову набуває чіткості. У затінку на лаві, обіч гравійної доріжки, яка веде від сходів до парку культури й відпочинку «Касл-В’ю», сидить чоловік у чорних джинсах, чорному піджаку, ніби від костюма, і білій сорочці, розщібненій на верхній ґудзик. На голові в нього маленький охайний чорний капелюх. Ще настане час, коли Ґвенді снитимуться жахіття про той капелюх.

Цього тижня чоловік сидів тут на лавці щодня, завжди читаючи одну й ту ж книжку («Веселка тяжіння»[1] — товста і вкрай складна з вигляду), але до сьогодні нічого їй не казав. Ґвенді сторожко розглядає його.

— Мені не можна розмовляти з незнайомцями.

— Це чудова порада.

На вигляд він одного віку з її татом, мабуть, десь тридцяти восьми років чи щось таке, і не видається лихим. Щоправда, те, що спекотного серпневого ранку він сидить одягнений у чорний піджак, уже робить його, на розсуд Ґвенді, потенційним диваком.

— Мабуть, це мама дала її тобі.

— Тато, — каже Ґвенді.

Аби дістатися до майданчика, треба пройти повз незнайомця, і якщо він дійсно дивак, то може спробувати схопити її, та це дівчину не турбує. Зрештою, надворі білий день, поряд ігровий майданчик, де вдосталь людей, тож її почують.

— У такому разі, — каже чоловік у чорному піджаку, — дозволь представитись. Я Річард Ферріс. А ти…

Вона вагається, тоді задумується, яка з того шкода?

— Ґвенді Пітерсон.

— Ну от. Ось ми й знайомі.

Ґвенді хитає головою.

— Імена — це ще не знайомство.

Він закидає голову і сміється. Цей сміх абсолютно чарівний у своєму щирому прояві доб­рого гумору, і Ґвенді не може не усміхнутися. Хоча все ще й тримає дистанцію.

Він наводить на неї палець, ніби пістолет: пух.

— Це гарно. Ти молодець, Ґвенді. І раз ми вже почали, то що це в тебе за ім’я?

— Комбінація. Тато хотів, щоб було Ґвендоліна — так звали його бабусю, — а мама хотіла Венді, як у «Пітері Пені». Тож вони зійшлися на такому. А у вас зараз відпустка, містере Ферріс?

Бо все скидається на те; зрештою, вони ж бо в Мейні, а Мейн величає себе Столицею відпусток. Це пишуть навіть на номерних знаках.

— Можна сказати й так. Я подорожую то тут, то там. Цього тижня в Мічигані, наступного — у Флориді, а тоді, може, заскочу на Коні-Айленд[2] на редхот[3] і поїздку на «Циклоні».[4] Я з тих, кого можна назвати бродягою, і Америка — мій терéн. Приглядаю за певними людьми і час від часу навідую їх знову, щоб подивитись, як у них справи.

«Клац», — стукає битка десь із-поза майданчика і чуються оплески.

— Що ж, було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мені справді треба йти…

— Побудь ще трохи. Розумієш, ти одна з тих, за ким я зовсім віднедавна приглядаю.

Це мало б прозвучати лиховісно (так воно і є, зрештою), та він усе ще посміхається навздогін до свого сміху, його погляд жвавий, і якщо він і справді якийсь Збоченець Честер,[5] то гарно приховує це. Як це роблять найвправніші з них, припускає вона. Заходь у мою хатинку, сказав павук до мухи.[6]

— У мене є теорія щодо вас, міс Ґвенді Пітерсон. Сформована, як і всі найкращі теорії, після ретельних спостережень. Хочете почути її?

— Мабуть, так.

— Я помітив, що ти трішки повненька.

Напевно, він бачить, як вона напружилась від цих слів, бо здіймає руку і хитає головою, ніби кажучи «не так швидко».

— Можливо, ти навіть вважаєш себе товстою, бо ж дівчата й жінки в нашій країні мають дивні думки щодо свого вигляду. ЗМІ… Ти знаєш, що значить «ЗМІ»?

— Авжеж. Газети, телевізор, «Тайм» і «Ньюз­вік».

— Саме так. Отже. ЗМІ кажуть: «Дівчата, жінки, ви можете стати ким забажаєте в цьому чудесному новому світі рівності, за умови, що, випроставшись, можете бачити кінчики пальців своїх ніг».

«Він точно спостерігав за мною, — думає Ґвенді, — я ж бо роблю це щодня, діставшись до вершини».

Вона шаріється. Не може нічого вдіяти з цим, але барва — лише ззовні. Усередині ж у ній вирує виклик. Це саме те, що змусило її поставити на перше місце пробіжку сходами. Це і Френкі Стоун.

— Моя теорія полягає в тому, що хтось дражнив тебе через твою вагу, або через те, як ти виглядаєш, або і те, й інше, і ти вирішила показати їм. Близько? Може, не точно в яблучко, зате ж у мішень влучив?

Може, тому, що це незнайомець, їй напрочуд легко було розповісти йому те, у чому не зізнавалася ще жодному з батьків. Чи, може, це через його сині очі, допитливі й цікаві, але без злостивості в них — принаймні такої, яку можна помітити.

— Один хлопець у школі, Френкі Стоун, почав називати мене Ґуд’їр. Ну знаєте, як…

— Як дирижабль. Так, я знаю дирижаблі «Ґуд’їр».

— Ага. Френкі — смердючка.

Вона вже думає розповісти чоловіку про те, як Френкі набундючено походжає по майданчику, приказуючи: «Френкі Стоун — крутий пацан! Хуєм розбиває жбан!», але вирішує не робити цього.

— Інші хлопці також почали називати мене так, а потім і кілька дівчат підхопили. Не мої подруги, інші. Це було в шостому класі. Наступного місяця починається середня школа, і… ну…

— Ти вирішила, що не дозволиш цьому прізвиську переслідувати тебе там, — каже містер Річард Ферріс. — Розумію. А ще, між іншим, ти підростеш.

Він оглядає її згори донизу, але так, що їй від того геть не моторошно. Якось радше по-­науковому.

— Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів,[7] поки виростеш. Будеш висока, як для дівчини.

— Уже почала, — каже Ґвенді, — але не хочу чекати до того часу.

— Усе майже так, як я й думав, — каже Ферріс. — Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

— Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

— Ні. Тобі треба ще побути тут.

Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

— У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

— Я не беру нічого від незнайомців, — каже Ґвенді.

Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

— Імена — це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, — він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. — Ходи, сядь біля мене.

Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.

— Ви… містере Ферріс, ви хочете скривдити мене?

Він усміхається.

— Схопити тебе? Затягнути в кущі і, можливо, зробити з тобою якусь гидоту?

Він вказує пальцем через доріжку і на сорок з чимось футів далі по ній. Там, на гірках, гойдалках і рукоходах бавляться дві-три дюжини дітлахів у футболках касл-рокського денного табору, а за ними наглядають четверо вихователів.

— Не думаю, що в мене щось вийде, а ти? Та й до того ж маленькі дівчатка не цікавлять мене в сексуальному плані. Як правило, вони взагалі мене не цікавлять, але, як я вже й казав — чи принаймні натякнув, — ти інакша. А зараз сідай.

Вона сідає. Піт, що вкрив усе її тіло, охолонув. Їй спадає на думку, що, попри всі ці невимушені балачки, він зараз спробує поцілувати її, і байдуже йому до дітей на майданчику та їхніх вихователів-підлітків. Утім він цього не робить. Сягає попід лавку і дістає брезентову торбину, затягнуту шнурком. Відкриває її й видобуває звідти красиву коробку з червоного дерева, яка виблискує таким насиченим коричневим кольором, що дівчинка бачить крихітні червонясті відблиски глибоко в оздобленні. Коробка десь п’ятнадцяти дюймів завдовжки, мабуть, із фут завширшки і вполовину заввишки. Вона відразу хоче її, і не лише тому, що це красива річ. Вона хоче її, бо вона належить їй. Це ніби що ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→