Читать онлайн «Село не люди»

Автор Люко Дашвар

Люко Дашвар

Село не люди

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Чернова І. І. , 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007, 2010, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2007

* * *

Ми хочемо побачити українську книжку в кожній домашній бібліотеці в Україні.

Цікавою, улюбленою, яскравою.

Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

Розділ 1

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі – якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

– То це і є любов?. . Слизька…

Роман знітився:

– Це… чоловіче молоко.

– А казали… любов.

– Іди… – наче батогом ото.

– Піду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

– А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

– Іди, – повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.

– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

– Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

– Та нічо’… Не просплю.

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:

– Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

– Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

– Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато – ноги вже в штанях, а в голові одне:

– А поїсти?

– А тобі б усе їсти! – мамка сміється.  – Буде, буде… Я тільки до курей гляну.

І знову доньці:

– Катруся! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

– Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п’ятачки. Татко – грюк, вони у відповідь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.