Сливове дерево

Еллен Марі Вайсман

Сливове дерево

Моїй матері Зігрід — найсильнішій з усіх відомих мені жінок — з величезною любов'ю і захопленням.

Світлій пам'яті любої моєї сестри Каті, за якою тужу щодня.

Слова подяки

Протягом нескінченних годин усамітнення під час написання цього роману я із найбільшим задоволенням уявляла, як ушановуватиму людей, які постійно вірили в мене, і зараз із величезним задоволенням це роблю.

Дякую друзям і родині за те, що не вважали мене божевільною, коли я казала, що працюю над книгою, і за розуміння, коли я не брала слухавку та не телефонувала сама.

Усі, кого тут не названо на ім'я, будь ласка, знайте, що ви також причетні й допомагали мені в цій нелегкій подорожі. Я любитиму вас і буду вдячна вам завжди.

За прочитання чернеток і підтримку моєї впевненості в собі дякую Дугласу Тауну, Джані Чаваусті, Деббі Батисті та Мері Джіаквінто, ДВМ.

Дякую Гарі Чаваусті за те, що розпалив у мені іскру натхнення, й за те, що є моїм «найдавнішим» другом.

Дякую Софії Перинот — автору «Sister Queens» — за дружбу та цінні поради, а також усім, хто разом зі мною «виношував» цю книгу й був завжди поруч, коли я того потребувала.

Особливу подяку висловлюю моєму доброму й блискучому агенту Майклу Кару за те, що надав мені шанс, і за допомогу в редагуванні рукопису. Без нього ця книга ніколи б не вийшла друком. Сподіваюся, ми ще колись пообідаємо разом і тоді я вже не буду так нервувати. Також я хочу подякувати Майкловій колезі Катрін Бойл за те, що надала притулок моєму роману.

Я навічно в боргу перед своїм милостивим і передбачливим видавцем Джоном Скогнамігліо за те, що зробив мою мрію реальністю. Його високо кваліфікована експертна думка, разом із гострим оком мого редактора Дебри Роф Кейн, підняли книгу на висоти, про які я навіть і не мріяла.

Також висловлюю свою вдячність усім членам команди видавництва «Kensington» за плідну роботу з перетворення мого рукопису на справжню книгу.

Ніколи не знайти мені відповідних слів, аби подякувати своєму наставнику Вільяму Ковальскі — премійованому автору «Eddie's Bastard». Без його велетенського таланту й безмірного терпіння цей роман не існував би. Дякую за те, що навчили мене завжди повертатися на «правильну стежину» й бути оповідачем. Я буду завжди вдячна за ваше мудре наставництво, щиру великодушність, а особливо за дружбу.

Моїй любій мамі Зігрід дякую за те, що дала мені твердий ґрунт під ногами. Ти зростила мене в любові, навчила поваги й готовності до тяжкої праці та вселила віру в те, що все можливо, коли наполегливо йти до мети. Ти — надія й натхнення для всіх, хто тебе знає. Сподіваюся, ти пишаєшся мною, хоча б наполовину так, як я — тобою. Дякую за невтомне оповідання історій і за віру в те, що я маю в собі щось таке, що допоможе переповісти їх усьому світу. Цей роман є зізнанням у коханні прекрасній місцині, де ти виросла, та вшануванням пам'яті бабусі й дідуся. Можливо, він відновить справедливість щодо них.

Своєму батькові Теду я вдячна за те, що завжди був поруч, за любов і відчуття убезпеченості, котрими було сповнене моє вільне для мрій дитинство. Дякую за численні подорожі до Німеччини, за те, що передав мені любов до озера й утаємничив у неймовірні родинні згадки.

Дякую моєму старшому братові Біллу, одному з найкращих людей, яких я знаю, за те, що на тебе завжди можна розраховувати. Разом ми з тобою багато через що пройшли, і я люблю тебе всім серцем. Невістці Іоні вдячна за любов, підтримку та готовність вислухати.

Милий і коханий Білле, мій чоловік, найкращий друг і співучасник, ти — найдобріша й найвеликодушніша людина з усіх, кого я знаю. Я пишаюся тим, що є твоєю дружиною. Дякую, що беззаперечно й без вагань підтримував мене протягом усіх довгих років написання цієї книги і що не скаржився, коли в нас стільки разів був тільки суп із сандвічами на обід. Дякую за твоє вірне кохання, за те, що довгими роками разом зі мною плив бурхливим житейським морем, за нескінченне бабрання в історії нацизму та Другої світової війни, за те, що ніколи не сумнівався в мені, особливо коли я сама в себе не вірила. Я пишаюся нами й кохатиму тебе до свого останнього дня.

І нарешті, сердечно дякую своїм найкращим дітям, Бену, Джессі та Шане, й дорогоцінним онукам, Рилі та Харперу, за те, що можу пишатися ними, за їхню повсякчасну любов і підтримку, попри все. І дня не проходить без того, щоб я не подякувала Господу за можливість бути вашою матусею та бабусею. Ви — моє життя, мій світ, моя надія. Люблю вас усім своїм єством!

Сливове дерево

Призначенням Гітлера канцлером Рейху ви надали владу над нашою батьківщиною — священною Німеччиною — одному з найбільших демагогів усіх часів. Я передрікаю, що цей злий чоловік скине до прірви наш Рейх і призведе націю до незліченних трагедій. Майбутні покоління проклянуть вас посмертно за це діяння.

Колишній генерал Еріх Людендорф у телеграмі до Президента Пауля фон Гінденбурга

Глава 1

Німеччина

Для сімнадцятирічної Крістін Бельц війна почалася неочікуваним запрошенням на святкову вечірку Бауерманів. Того чудового осіннього дня 1938-го року неможливо було уявити майбутні жахіття. Кришталево чисте повітря було напоєне ароматами червоних яблук, що звисали з гілок у садках на схилах довкруж долини ріки Кохер. Сонце сяяло в блакитному вересневому небі, підбитому пухнастими бавовняними хмарками, що кидали біжучі тіні на сільську місцевість. Між горбів було тихо, якщо не зважати на лайливих сойок і непосидючих білок, які збирали насіння й горіхи в передчутті прийдешньої зими. Дров'яний дим і густий дух моху змішалися з запахом елю, створюючи неповторний земляний аромат, яким, попри осінню прохолоду, був густо напоєний ранок.

Того року випадало мало дощів, і вкриті опалим листям стежки були сухими, що дозволяло Крістін бігти скелястою кручею, не боячись послизнутись. Проте дівчина подала руку Ісааку Бауерману, щоб той допоміг їй зійти зі вкритої лишайником брили, і намагаючись угадати, що б він подумав, якби знав, скільки часу вона провела в лісі. За інших обставин вона б зістрибнула з Чортової скелі, немов була безсмертною, із зігнутими колінами, по-білячому приземлилася б на підстилку з соснової глиці, що товстим шаром вкривала м'яку землю. Але цього разу Крістін не стрибала, бо не хотіла, щоб він подумав, ніби вона — неоковирна пацанка, позбавлена шику, манер і грації. Гірше, вона не хотіла, щоб він подумав, ніби вона вважає легенду про камінь — мовляв, кількох хлопчаків, які прогулювали церковну службу, було вбито на ньому блискавкою — звичайною страшилкою. Він розсміявся, почувши її, але потім, коли вони досягли скель і самої розщелини та почали спускатися її прадавнім схилом, вона пожалкувала, що розказала цю дурнувату дитячу казочку.

— Як ти дізнався, де я живу? — спитала Крістін. — Маю на увазі, як ти знайшов?

— Я відшукав у батьковому столі твої платіжні дані й дізнався адресу, — відповів він. — Сподіваюся, ти не проти, що я напросився на цю прогулянку?

Вона пришвидшила ходу, щоб він не побачив усмішки.

— Усе нормально.

Усе було більш ніж нормально. Це означало, що ті відчуття, які непокоїли дівчину за його відсутності, зникли. Принаймні зараз. Щойно прокинувшись того ранку, вона почала рахувати години до моменту, коли вже можна буде піти на роботу до його будинку. Після сніданку, що складався з теплого козячого молока з куснем чорного хліба, намазаного сливовим варенням, Крістін поробила всю хатню роботу й намагалася почитати, та нічого не вийшло. Вона не могла всидіти вдома жодної хвилини. І, щоб постійно не дивитися на годинник, вирішила піти між пагорбів пошукати едельвейсів або альпійських троянд, аби прикрасити ними святковий стіл на річниці весілля бабусі й дідуся.

— Але що подумали б твої батьки, якби взнали, де ти був? — запитала дівчина.

— Нічого не подумали б.

Він обігнав Крістін і пішов спиною вперед, роблячи вигляд, що вона от-от наступить йому на пальці, й відстрибуючи в останній момент, аби цього не трапилося. Він реготав, а вона всміхалася, зачарована бешкетним виразом його обличчя.

Дівчина знала, що Ісаак присвячував години читанню та навчанню, він, напевно, міг би назвати латинські назви суниці та горішника, що росли на трав'янистих схилах. Більше, ніж імовірно, що й міг визначити підвид пролітаючої пташки чи будь-якого звіра, тільки подивившись на його слід у м'якому ґрунті. Та його знання прийшли з картинок у книжках, а її — з багаторічних спостережень і народних переказів. Усе дитинство вона провела в дослідженні лісів і пагорбів навколо рідного Гессенталя. Вона знала тут усі потайні стежки та прадавні дерева, всі печери та струмки. Збирання їстівних грибів, яке починалось як обов'язок малої дитини, коли батько терпляче навчав її їх розрізняти, швидко стало для Крістін улюбленою справою. Вона полюбляла втекти з містечка щоб пройтися межи полів, перетнути залізничні рейки й прямувати залишеною возами колією, аж доки та перетвориться на вузьку лісову стежку. Це був час для самої себе, час, коли випростовувалися думки.

Вона не рахувала, скільки разів лазила по захованих у самому серці лісу руїнах собору, збудованого ще в тринадцятому столітті, як часто снила наяву, умостившись у трав'яному затишку поміж трьох його древніх стін. Позбавлені опертя пли ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→