Книги вам точно понравятся
Книгогид это:
  • Доступ к тысячам книг
  • Персональные рекомендации
  • Рецензии пользователей
  • Авторские полки
больше не показывать
«Непосидючі покійнички»

Читать онлайн «Непосидючі покійнички»

Автор

Лапікури Валерій і Наталя

Непосидючі покійнички

Наш друг Олекса

(або від авторів)

Ця розмова, як і багато наших співавторських розмов, — про все і про ніщо, з переходом від однієї теми до іншої так, що вже й не згадаєш, з чого, власне, починалося, — так от, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту. Ми з дружиною розпочинали писати наступну повість, присвячену його пам’яті. Я згадував цікаві події, в яких ми з Олексою виступали тандемом, його розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести…

— Ти знаєш, щоразу, як повторюють по телевізору «За двома зайцями», я думаю не про Голохвостого з Пронею, а зовсім про інше.

— Либонь, знову про політику?

— Уяви собі — ні. Про те, що справжня київська Гончарівка тільки в цьому старому кіно і лишилася. Бо лежала вона в руїнах… ой, уже й не пам’ятаю, скільки. А те, що там нарешті зляпали, то вже не старий Київ, а Нью-Жлобин.

— Ага, кажеш, не про політику? А сам зараз почнеш лаяти комуністів, котрі знищили це чудове київське урочище. Ні, я не стверджую, що комуністів не треба лаяти, але ж…

— Згоден. Та задля справедливості мушу визнати: в даному випадку це варварство започаткували ми з Олексою. Іще в ті роки, коли Радянський Союз насправді здавався непорушним і довічним.

— Тільки, будь ласка, без отих своїх філологічних прибабахів. Ближче до життя, до конкретики: що, де, коли… А головне — навіщо? Чи вона вам, та Гончарівка, заважала?

— Де — я вже сказав. Гончарівка, вулиця Ладо Кецховелі. Коли — літній вечір після чергової арабо-ізраільської війни. Що — стара дореволюційна клопівня. Колись мала два поверхи, але перший вже вгруз у землю і править за підвал, а другий тримається на єврейському слові честі.

— Чому саме на єврейському?

— Згідно з етнічним походженням відповідальних квартиронаймачів. А перед цим реліктом минулого стоїмо ми з Олексою, роззявивши рота…

— Свататися прийшли?

— Найцікавіше, що я взагалі не пам’ятаю, чого нас туди принесло. Йшли собі, як люди, — чи то з Андріївського узвозу на Поділ, чи то з Подолу на Узвіз, нікого не чіпали, аж тут з відчиненого вікна дикий вереск: «Ізя, не лізь до цукорниці, ти ж після туалету руки не помив!» А у відповідь, що характерно, теж на високих нотах: «Ой, мамо, відчепіться, я пісю не цією рукою тримав».

— Хм, у такому випадку і я зупинилась би послухати, чим закінчиться ця єврейська педагогічна поема. Але до чого тут руйнування Гончарівки?

— А до того, що Олекса постояв, послухав увесь цей хамішуцер і сказав: «Якби ти знав, як мені все це остохрінозатрахало!»

— Це не Олекса сказав, це ти сказав.

— Справді я… Слухай, тебе там поряд не було, то звідки ж ти знаєш?

— Як сказали б оті євреї з вулиці Ладо Кецховелі, а я тебе вирахувала. Ти мені стільки разів переповідав ваші з Олексою пригоди — і то неодноразово — що у мене таке відчуття, наче я з ним знайома сто років.

Як я вже казав, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту, саме тоді, коли ми розпочали писати про нього наступну повість.

. Я пригадував Олексині розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести… А моя дружина-співавтор конструювала чітку схему оповідей і змагалася зі стареньким комп’ютером. Цей ветеран електронної думки, добре знаючи, що совість не дозволить людині зробити йому боляче, поводився суто по-ветеранськи примхливо.

Але загалом — робота посувалася. Ми тільки дивувалися час від часу, чому наша трійця не зустрілася тоді — у семидесяті роки. Адже ми ходили одними вулицями, пили каву в одних і тих самих кав’ярнях, а моя нинішня дружина кілька років поспіль приносила свої твори на радіо — у кабінет, сусідній з моїм.

І лише згодом, коли доля раптом забрала у мене Олексу, так само раптом дала іншу споріднену душу — мою нинішню половинку, співавтора і співучасника всіх моїх життєвих та творчих авантюр. Вона ж, ця споріднена душа, одного разу і сказала:

— Скільки можна розповідати та й розповідати про Олексу! Час уже писати.

Так з’явилася перша книга, потім друга… Зараз ви розгорнули третю, і якщо дасть Бог здоров’я та ласка зацікавлених читачів, то будуть і наступні. Бо за своє коротке, але бурхливе життя у київському карному розшуку Олекса встиг заробити такий послужний список, що й на десять томів вистачить.

А щодо того, що на обкладинці фігурує два прізвища, а в тексті виступає лише один автор, то тут як у одній кумедній історії тих часів. Це, власне, цитата з пояснювальної записки відповідального секретаря однієї тодішньої республіканської газети у високу партійну інстанцію: «…народ, він теж не дурний. І знає, що в радянських газетах матюків не пишуть. А тому заголовок на першій сторінці треба читати „Хай живе Великий Жовтень“, а не те, що там надруковано». Отак і у нас: під словом автор мається на увазі такий собі тандем, єдиний у двох особах. Народ — він не дурний. Розбере. Коли ми з Олексою були молодими, до Союзу з Болгарії втрапив спочатку фільм, а потім і книга — «Інспектор і ніч». Ми перечитали згодом усі, які змогли дістати, твори Богомила Райнова, проте той, перший, чомусь сподобався нам найбільше.

— Якщо про тебе, Олексо, хтось колись напише, — сказав я якось своєму другові, — то за аналогією з Райновим назве свою книжку «Інспектор і кава».

Олекса у відповідь тільки пирхнув:

— Хто напише? Хіба що ти…

А потім його не стало. Минали роки, забулися події навіть світового рівня. Не вірите? Тоді зупиніть на вулиці якого-небудь шмаркача років десяти-дванадцяти і запитайте, наприклад, хто такий Лі Харві Освальд. Або ні — ким був Джон Кеннеді? ...

Все готово!
Мы собрали для вас персональную книжную подборку на основе ваших предпочтений.
Рекомендации
Вход на сайт
Читайте, ставьте оценки и делитесь с друзьями