Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара

Євген Стеблівський

Звенигора

Повстанці. Шабля на комісара

Подібну історію могла б розповісти вам кожна друга родина в козацькій Звенигородці, Черкасах, Шполі, Смілі, Чигирині, Тальному.

Замініть прізвище «Рудинський» на «Стеблівський» — і це буде історія мого роду!

Окрема велика подяка Роману Миколайовичу Ковалю за проведену величезну роботу, за дослідження історії повстанського руху, які дуже допомогли в написанні цієї книги.

Замість передмови

…Не байдужий до свого краю юнак прожив шістнадцять літ в серці Вільного Коша. На Звенигородських землях сходив всі Майданівські, Губські, Хлипнівські, Мурзинські ліси, обидві Діброви, з трепетом знаходив накінечники князівських стріл на Звенигорі чи порубані шаблями черепи в лісових хащах. Шукав свідчення козацької битви з татарами на Погибній.

І ні разу за своє життя ні від кого — ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців — НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього…

Який страх потрібно розлити по землі, що треба робити з народом, як підло й безжально винищувати історію поколінь — щоб стерти вкрай таку пам'ять…

Одного дня я зрозумів, що ненавиджу совєцьку владу. Не за «счастлівоє дєтство», яке, може, було й справді щасливим, не за комсомольську й партійну жерсть, яку майже не застав у дитинстві — совєцька влада при Брежнєві давно зійшла нанівець. А саме за цю хижу й відворотну брехню, замішану на великій крові. Як сказав Висоцький: «Брехня і зло — подивись: їхні обличчя грубі, а за ними — круки і ряди домовин…»

За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили надто значною ціною. Ціною забуття — себе, своїх предків, своїх героїв. В мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєцького летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.

Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.

Для цього комусь треба бути сильним сьогодні….

Книга перша

Від Звенигори до Одеси

Розділ 1

Дорогою до схід’ Сонця

…А серце прагне січі й далини,

Твердих доріг, копит многоголосих

І молодого сонця в буйних росах,

І тучних злив на молоді лани.

Богдан тут бився, Остряниця жив,

І Кривоніс тут шаблю положив.

Їх спогади, крізь вибухи і січі

На довгі дні, на многії літа,

Як коні землю били з копита

Зоря походів падала у вічі…

А. Малишко, «Ворон», з циклу «Запорожці»

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва лезо наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Концентрація, думка про зброю, ребриста і вірна рукоять шаблі — відволікає від страху! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті — достойний раю! Це і є він — шлях воїна!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту. Десь там, за суцільною стіною снігу, за відділом йшла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Хлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я, — лісами до Холодного Яру На Звенигорі колись був замок, на вежі дзвін, у який били, коли йшли татари. Кажуть, діди на горі б'ють на сполох, як бачать ескадрони Будьонного. Били — поки «рєвкоми» не потягли всі дзвони…

У полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. В запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою. І серед них — тридцятирічний сотник Звенигородського коша, отаман Максим Рудинський…

Розділ 2

Рудинські. Конон

«У кожного в житті є своя дорога. І щастя тому, у кого зіркі очі й гострий слух — хто бачить її на перехрестях. Знаки Світу дуже тонкі: щоб розпізнати їх, потрібно пильно вдивлятись довкіл, прислухаючись на найменший шерех — бо то і може бути твоя Доля. І горе тому, хто не знайде її, або хоча б не спробує відшукати. Зціпивши зуби і вклавши всі свої сили, доклавши труд і терпіння. Щонайменше — не бачити йому щастя навіки…»

Учитель Орест Хоші

Про закваску старого Конона Рудинського в Звенигородці й до сьогодні ходять легенди. А якщо навіть і не так, то впертий рід його на кутку до сих пір звуть від його імені — «конончуки» — а це, мабуть, саме по собі говорить про дещо. Про те, можливо, свідчив і дім, який Конон побудував сто тридцять літ тому, закінчив його в день, коли сам відзначив сорок два роки, і який простояв по сьогоднішній день тринадцять десятиліть і мав шість просторих кімнат, дві веранди, п'ятнадцятиметрову кухню і кімнату куховарки — себто і тепер був кращим за значну більшість хатин, що їх наваяли люди в Містечку за двадцять останніх — і самих благополучних «совєцьких» років.

Старий конончуківський дім — складений з дубових балок, що й через сто тридцять літ сокира відскакує від них з металевим дзвоном — обкладений пласкою цеглою з орлами на боках, твердою, мов граніт, ще царських заводів, фарбований щовесни Марією Рудинською в сліпучо-білий колір, з блакитними вставками навколо вікон, з просторим ганком, великим міцним дахом, який Віктор Рудинський щоліта фарбував «сєрєбрянкою». Дім і тепер мав знадвору вигляд міцний і хазяйський.

Пам’ять про Конона передавалась у покоління. Знали, що досить незвичне ім'я він успадкував від свого прапрапрадіда, а того, в свою чергу, назвали на честь якогось пращура — воя князівської дружини. Як воно там не було, а ім'я те пішло, як кажуть одні, — з варязьких дохристиянських підвалин, з вікінгів, а інші стверджують, що й племена древніх русів мали задосить скандінавського коріння. Достеменно відомо, що найстаріший з відомих роду Рудинських мав важкий характер, відголоски якого гуляли по всьому роду як спадкова риса, що передається нащадкам.

А ще в роду Конона була своя страшна таємниця. Що таємниця страшна, малий Роман — найменший з праправнуків самого Конона — зрозумів ще років з шести, коли взагалі почав щось тямити у цьому світі. Таємницю знала стара-престара баба Келя, яка змалку доглядала Романа. Баба першою почала його звати: «Ром» — мабуть, тому, що була дуже древня й не могла вимовити трохи рідкісне ім’я.

Треба сказати, що баба Келя в роду вважалася найстарішою, любила випити чарочку й міцно зв’язувала паростки роду. До її гостинного дому візитували родичі з Литви й Франківська, з Москви, Полтави і Кривого Рогу. А тітка (для Романа — баба) Келя вміла всім догодити й влаштувати справжній відпочинок на кілька тижнів.

І от якось, коли приїздив з Вільнюса син баби Ані, тепер уже «литовець», старий Алєкс (Сашко) Рудинський, за столом зайшла розмова про Романового діда Івана Гавриловича, а тоді про те, що, кажуть, начебто дід Іван й зовсім не син старого Гаврила, а…

Тут баба Келя раптом замахала руками й, незважаючи на свій древній вік, жваво скочила, кинулася до Алєкса з криком: «Та син, син!!» — й засунула тому в рота добру стопку тернівки.

Батько Рома — Віктор Іванович Рудинський — в цей час саме вийшов з хати й нічого того не бачив. А коли повернувся, то розмова йшла собі про те та се, й Івана Гавриловича вже не торкала.

Отоді вперше Ром зрозумів, що в роду є якась «страшна» таємниця — раз така мудра й спокійна, мов удав, жінка, як його баба Келя, так злякалась одного спомину про якогось там Кононовича…

Потім Алєкс подарував Рому копію справжнісінької «Волги», в якої відчинялись дверцята, і Ром забув про таємницю надовго, аж до наступного разу, коли баба Келя знов дивно велася на усякі загадки. Враження дивини й загадковості спливало знову і знову — коли тому траплялась нагода.

А взагалі вдача в роду була чіпка й хазяйська. Конон Рудинський свого часу тримав табун коней, був «купцем» і мав у власності землю, на якій потім розмістилася ціла вулиця понад струмком Погибни. У сімдесят шість літ він сам, без сторонньої допомоги, міг завалити кабана і ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→