Стівен Кінг

Плесо

— У ті часи дістатися по той бік Плеса було набагато важче, — казала Стелла Фландерс онукам останнього літа свого життя, того самого літа, коли вона почала бачити привидів. Дітлахи мовчки дивилися на бабцю широко розплющеними очима, а її син, Олден, який сидів на ґанку та щось вирізав з дерева, навіть кинув свою справу й озирнувся. Була неділя, а в неділю Олден нізащо не ставив човен на воду, не зваблюючись навіть захмарною ціною за лангустів.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Томмі, але старенька ані пари з вуст. І далі сиділа біля холодної печі у своєму кріслі-гойдалці, мирно постукуючи кімнатними туфлями по підлозі.

Томмі звернувся до матері:

— Що мала на увазі бабуся?

Лу лише похитала головою, усміхнулася та відіслала дітей зі слоїками збирати ягоди.

Стелла подумала: «Вона забула. А чи знала вона взагалі?»

У ті часи дістатися по той бік Плеса було набагато важче. Якщо комусь і було про це відомо, так це Стеллі Фландерс. Вона народилася в 1884 році. Найстарша мешканка острова Ґот (Козячого острова) ніколи в житті не була на материку.

«Кохаєш?» Питання гризло її, а вона навіть не розуміла, до чого це.

Увійшла у свої права осінь, холодна осінь без обов’язкових злив, яка по-справжньому прикрасила дерева не тільки на острові Ґот, а й по той бік на мисі, що має назву Ракун-Гед — Голова Єнота. Тієї осені вітер затягував довгі прохолодні мелодії, і Стелла відчувала, як кожна нота знаходить відгук у її серці.

Дев’ятнадцятого листопада, коли перші зливи зі шквальним вітром ринули зі свинцевого неба, Стелла святкувала свій день народження. Були присутні майже всі мешканці селища. Завітала Гетті Стоддард (її мати померла через плеврит у 1954 році, а батько зник безвісти з човном «Дансер» у 1941 році). Завітали Ричард та Мері Додж: Ричард повільно пересувався стежкою, спираючись на костур — артрит осідлав його, мов невидимий вершник. Звичайно ж, не обійшлося без Сари Гейвлок; Сарина матуся, Анабель, була Стеллиною найкращою подругою. Вони разом відвідували місцеву школу з першого по восьмий класи, а потім Анабель вийшла заміж за Томмі Фрейна, який у п’ятому класі доводив дівчину до сліз, коли смикав за коси. А сама Стелла узяла шлюб з Біллом Фландерсом, який колись вибив у неї з рук підручники, і ті попадали просто в багнюку (але Стелла таки спромоглася не розрюмсатися). Уже давно пішли з життя і Анабель, і Томмі, а Сара єдина з їхніх сімох дітей залишилася на острові. Сарин чоловік, Джордж Гейвлок, якого всі кликали Великим Джорджем, загинув на материку в 1967 році, того самого року, коли не було риби. Жахлива смерть: з руки Великого Джорджа вислизнула сокира… стільки було крові! Поховали його на острові за три дні після загибелі. Сара завітала до Стелли на день народження і привітала:

— З днем народження, бабусю! — Стелла міцно обійняла її та заплющила очі

(Кохаєш, так? Кохаєш?)

але жодної сльози.

Був на святі й величезний торт на честь іменинниці. Його приготувала Гетті зі своєю ліпшою подружкою, Вірою Спрюс. Гості, що зібралися, хором вигукували: «З днем народження!» — досить голосно для того, щоб заглушити вітер… принаймні на деякий час. Навіть Олден приєднався до загального вітання, хоча зазвичай він виспівував лише гімн «Воїни Христа, сміливіше в запеклий бій» та різдвяні молитви у церкві, в усіх інших випадках лише ворушив губами, похиливши голову, а його величезні відстовбурчені вуха палали, мов томати. На іменинному торті Стелли було дев’яносто п’ять свічок, й попри те, що вона й досі чула завивання вітру, незважаючи на гучні вітання, її слух був уже не такий гострий, як раніше.

Їй здавалося, що вітер вигукує її ім’я.

— Я була не єдиною, — розповіла б вона нащадкам Лу, якби могла. — За моїх часів на острові жило та помирало багато людей. У ті часи не було поштових скриньок; Булл Саймс тоді доставляв пошту, коли вона надходила. І ще тоді не було переправи. Якщо жінка мала справи на материку, на Ракун-Геді, чоловік саджав її у власний рибальський човен. Наскільки мені відомо, на острові до 1946 року не було навіть каналізації й унітазів зі змивом. Саме син Булла, Гарольд, привіз на острів перший унітаз через рік після того, яку Булла стався серцевий напад, коли він перевіряв пастки на лангустів. Пам’ятаю, бачила, коли тіло Булла несли додому, загорнувши в брезент, то стирчав один його зелений чобіт. Пам’ятаю… А вони б запитали:

— Що, бабусю? Що ти пам’ятаєш?

І що б вона їм відповіла? Чи пам’ятає вона ще щось?

У перший день зими, десь через місяць після її дня народження, Стелла відчинила задні двері, щоб принести дрова й розпалити піч, і знайшла на задньому ґанку здохлого горобця. Жінка нахилилася, обережно підняла за лапку та уважно роздивилася.

— Замерз горобчик, — констатувала вона, хоча всередині щось промовляло інакше. Уже сорок років не бачили замерзлих птахів — з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. У той рік замерзло Плесо.

Старенька здригнулася, щільніше загорнулася в пальто й, проходячи повз, викинула здохлу птаху в старий іржавий сміттєспалювач. Зимно. Над головою ясна, глибока блакить неба. На її день народження ввечері випав шар снігу сантиметрів у десять, розтанув, відтоді ані сніжинки.

— Невдовзі настануть холоди, — далекоглядно зауважив Деррі Маккін у місцевій крамниці, ніби кидаючи зимі виклик, щоб трималася якнайдалі.

Стелла взяла кілька полін, понесла до будинку. За нею прямувала її чиста хрустка тінь.

Коли Стелла підійшла до задніх дверей, місця, де знайшла здохлого горобця, до неї звернувся Білл — але ж Білла дванадцять років тому забрав рак.

— Стелло, — сказав їй Білл, і старенька побачила поряд з власного тінню його тінь… дещо довшу, але чітку. Така ж сама тінь від козирка його кашкета, так само набакир — як він завжди його носив. Стелла відчула, як у горлі застряг крик. Надто сильний, щоб торкнутися її губ.

— Стелло, — повторив він. — Коли ти вже дістанешся материка? Візьмемо старенький «форд» Норма Джоулі та поїдемо розважатися до «Бинс» у Фріпорт. Що скажеш?

Вона повернулася, ледь не випустивши з рук дрова — поряд нікого. Лише палісадник уздовж схилу, потім незаймана біла трава, а ще нижче, біля краю землі, чіткі контури чомусь ширшого, ніж раніше, Плеса… а за ним материк.

— Бабусю, а що таке Плесо? — швидше за все, запитала б Лона… однак вона ніколи не ставила цього питання. І Стелла дала б їм відповідь, яку кожен рибалка знав напам’ять: Плесо — це відносно широка ділянка води між двома ділянками землі, ділянка води, відкрита з обох кінців. Серед ловців лангустів побутував такий жарт: «Хлопці, знаєте, як користуватися компасом, коли стелиться імла? Між Джонспортом та Лондоном лежить широке могутнє Плесо».

— Плесо — це ділянка води між островом та материком, — найімовірніше пояснила б вона, пригощаючи онуків печивом з патоки та гарячим солодким чаєм. — Мені це точно відомо. Як ім’я власного чоловіка… і його звичка носити кашкета.

— Бабцю! — здивується Лона. — А чому ти так ніколи і не була по той бік Плеса?

— Люба, — відповіла б їй Стелла. — У мене ніколи не було причин та бажання туди дістатися.

У січні, через два місяці після Стеллиного дня народження вперше з 1938 року Плесо замерзло. Радіо застерігало острів’ян та мешканців материка не випробовувати долю, не ступати на лід, але Стюї Макклеланд і Рассел Бові запхалися після довгого вечора за пляшкою міцного вина у квадроцикл «Бомбардієр», який належав Стюї, і, звичайно ж, квадроцикл помчав прямісінько до Плеса. Стюї пощастило вибратися з води (незважаючи на те, що одну ногу він таки відморозив). Рассела Бові Плесо забрало й понесло із собою.

* * *

Того року, 25 січня, відбулася поминальна служба за Расселом. Стелла йшла, спираючись на руку свого Олдена, який лише губами промовляв слова церковних гімнів, своїм глибоким низьким голосом наспівував молитви перед благословенням. Потім Стелла примостилася поряд із Сарою Гейвлок, Гетті Стоддард та Вірою Спрюс поблизу палахкотливого каміна на першому поверсі ратуші. Пам’ять Рассела вшановували поминками: пуншем «За-Рекс» та смачними, порізаними трикутничками бутербродами з вершковим сиром. Чоловіки, зрозуміло, повсякчас кудись зникали, щоб хильнути трошки чогось міцнішого, ніж пунш. Приголомшена вдова Рассела Бові сиділа з припухлими почервонілими очима поряд зі священиком, Евеллом Маккрекеном. Вона була на сьомому місяці вагітності — вже п’ятою дитиною — і Стелла, розімлівши від жару каміна, подумала: «Напевно, вона невдовзі перетне Плесо. Переїде до Фрипорта чи то Льюїстона, знайде роботу офіціантки».

Стелла поглянула на Віру та Гетті, щоб зрозуміти, про що йдеться.

— Ні, я не чула, — зізналася Гетті. — А що сказав Фредді?

Пані обговорювали Фредді Динсмора, найстарішого чоловіка на острові (Стелла задоволено подумала, що він двома роками молодший за неї), який ще у 1960 році продав свою крамницю Ларрі Маккіну, а тепер жив на пенсію.

— Він сказав, що не пам’ятає такої зими, — відповіла Віра, дістаючи своє в’язання. — Запевняє, що люди хворітимуть.

Сара Гейвлок подивилася на Стеллу й спитала, чи Стелла пам’ятала таку зиму. Снігу не було відтоді, як трохи посипало на її день народження; крихка земля — гола та коричнева. Позавчора Стелла зробила цілих тридцять кроків на задньому подвір’ї, притиснувши правицю до стегна, а вкрита інеєм трава під ногами ламалася, мов крихке скло.

— Ні, — відповіла Стелла ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→