Там, де козам роги правлять

Евгеніуш Паукшта

Там, де козам роги правлять

І. Бійка

Увечері, коли вже сутеніло, мжичка перестала, але в повітрі висів мокрий, пронизливий туман. Хмари грубою поволокою прослалися над землею, здавалося, вони от-от поглинуть вершини дерев у парку і стрімку вежу ратуші.

Відчайдушно дзеленькаючи, сповнюючи вулицю деренчанням і скреготом старого залізяччя, злетів униз розхитаний трамвай. Незабаром за ним поважно, тихо шелестячи шинами під рівномірне цокання копит, скотилися дрожки.

З ліхтарів сіялося жовте, тьмяне світло на мокрий брук. Тротуари тонули в мороку, ще глибшому від тіней крислатих лип, з чорних гілок яких падали краплі води.

А проте собача погода в той суботній вечір не налякала мешканців міста. По дірявих, розбитих тротуарах сунули юрби перехожих. Одні кудись поспішали, щулячись у своїх потертих демісезонних пальтах, інші ліниво плентали, зупиняючись перед вітринами скупо освітлених магазинів.

Перед кінотеатром було гамірно і людно. Від широких вікон, за шибками яких усміхалися з фотографій актори, на тротуар падали снопи яскравого світла люмінесцентних ламп. Біля каси чорнів здалеку помітний великий напис: «Квитки на всі сеанси продано». Люди з недовір’ям читали ті слова, потім відходили розчаровані й сердиті. На них бистрим оком поглядали молоді хлопці, що крутилися в натовпі, перепродуючи квитки.

— Дві десятки — як задарма! Таки-ий фільм!..

Одні лаялися, відганяючи геть тих спритників, а інші, кривлячись, усе-таки платили загадану суму. Адже субота буває тільки раз на тиждень...

Раптом на вулиці пролунав різкий свист, люди перед кінотеатром заметушилися, почулись квапливі кроки, з’явилися міліціонери.

— Напад на кооператив «Квиточок»...— вдоволено засміявся якийсь вусатий добродій, зацікавлено спостерігаючи сцену, що блискавично розігрувалася поряд.

Молоді спекулянти квитками сполохано озиралися навколо, шукаючи шпарини, якою можна було б чкурнути від міліції. Один з них швидко кинув позад себе пачку рожевих папірців, і в ту ж мить міліціонер схопив його за плече.

— Пане начальнику, за що мене? Я тут випадково... на побачення прийшов...

Другий вирвався, чимдуж побіг через вулицю, в тінь старих лип.

Вродливий юнак років близько двадцяти уважно стежив за подіями. Міліціонери були вже недалеко. Тоді він підступив до літньої пари, що покидала освітлене місце перед кіно.

— Так їм, негідникам, і треба, може, нарешті буде лад! Через них у кіно не потрапиш...

Укутана в тепле пальто жінка приязно глянула на юнака.

— А так, так... Ми вже другу суботу повертаємося ні з чим. Старий пізно приходить з роботи, я жду з обідом, коли там у черзі стояти. А потім уже не дістанеш...

— Обережно, будь ласка! Ніяк іще цих вибоїн у тротуарі не залатають...

Послужливий хлопець допоміг літній жінці обминути вибоїну. Вони саме проходили повз міліціонера. Той пильно глянув, але, побачивши, як чемно юнак підтримує жінку під руку, подумав, що ці троє — зразкова сім’я.

За хвилину вони були вже в тіні дерев, які довгим рядом позначали напрямок вулиці. Гамір біля кінотеатру віддалявся, поволі стихав.

— Ну що ж, мати, треба вертатись додому...

— А треба! Так їм і треба, шибеникам...— зітхнула жінка.

Юнак, який весь час тримався коло них, озирнувся навколо, порився в кишені.

— То я вже піду своєю дорогою,— сказав, зупиняючись. А тоді простягнув руку до поважної літньої жінки:— Прошу, це вам, панове, на наступний сеанс...

Вони, нічого не розуміючи, дивилися на нього. Жінка машинально взяла рожеві талони.

— Що це?

— Квиточки, щоб ви не поверталися додому ні з чим... Коли б не ви, мене б накрили, це точно. У мене їх он іще скільки! — Він махнув їм перед очима пачкою рожевих квитків і, трошки піднявши настовбурчений кашкет, посвистуючи, зник у темному провулку.

А чоловік і жінка стояли мов остовпілі. Тільки десь через хвилину літній добродій вибухнув гнівом.

— Ти бачила такого негідника, такого шибайголову... Де тут міліція? Чемний знайшовся!— вигукував він.

— Тихше, Антеку, тихше.— Жінка ліктем притисла чоловікову руку.— Не заводься, а то ще вернеться і черкне чимось по очах...

— Я йому поверну...— І не докінчив, бо жінка сикнула так недвозначно, що він похнюпився, замовк і тільки сердито сопів.

— Шкода, щоб квитки пропадали, хоча це наче й нечесно... Зараз почнеться сеанс, ходімо.— І потягла чоловіка до ясно освітленого входу в кінотеатр. Там уже все заспокоїлося. Не було й сліду міліції, але ніхто й не пропонував квитків.

«Чемний» хлопець, злісно всміхаючись, стежив здалеку за парою, яка, сама того не відаючи, врятувала його від біди. «У баби більше розуму,— подумав він,— є квитки, то чого журитися...» Глибше насунув на голову кашкет, плюнув крізь зуби. Лютий був. Витягнув з кишені пачку квитків і дивився на них, підраховуючи, скільки він втратив у зв’язку з сьогоднішньою історією. Тепер не скоро буде такий французький фільм. А взагалі діло починало занепадати. Дедалі частіше втручалася міліція. Мабуть, треба пошукати певнішого заробітку...

Дрібні клаптики порваних квитків упали на землю, мокли в брудній воді. Він ще й притоптав їх закаблуком.

Брів повільно, міркуючи, як провести решту вечора.

Здалеку світилася вивіска поганенької, занедбаної харчевні. Він пішов швидше, штовхнув рипучі двері. З залу, повитого клубами диму, бив у ніс гострий запах пива. Більшість столиків було зайнято, відвідувачі вже добряче підпили. Юнак сів ближче до виходу. До нього зараз же підійшов офіціант із сірим, зім’ятим обличчям.

— Пане Франусь, дайте що перекусити і пляшечку оранжаду заради суботи,— посміхнувся двозначно хлопець.

Офіціант фамільярно схилився, вискаливши в посмішці зіпсовані, нечищені зуби.

— З оранжадом номер не вийде. Здуріли з тими перевірками. Сьогодні вже дві було... Хіба що ви підійдете до телефону...

— Та все одно, аби швидше.

— Зараз буде зроблено... А на закуску можна котлетку, перший клас, із капустою і картопелькою... Кухоль пивка до того...

— Добре, добре, що це ви, Франусь, так сьогодні розпатякались?— Юнак сердито блиснув очима.

Офіціант занадто добре знав своїх гостей, щоб дискутувати ще з «красунем Едзьом». Відійшов безшумно.

Тоді Едвард Залєський неквапливо рушив за перегородку, де в коридорі був телефонний апарат. За хвилину вийшов офіціант із склянкою горілки і солоним огірком у клаптику паперу.

— Ну, будьмо здорові!— Молодик вправним рухом перехилив склянку, двома ковтками випив пекучу рідину. Блаженно засунув у рот солоний огірок.

Офіціант узяв у нього з рук склянку і швидко зник з нею у бічних дверях коридора. «Красунь Едзьо» повернувся в задимлений зал, пильно оглядаючи його, чи нема знайомих. Трохи знехотя заходився їсти поставлену перед ним котлету. Настрій у нього був не вельми радісний. Все якось ускладнювалося. Стосунки в домі зятя, де він жив, ставали щораз гірші. Квартирка була тісна, дітей прибувало, і господарям був тільки зайвий, дедалі відчутніший клопіт з парубійком, який до того ж приходив пізно вночі, зчиняючи гармидер. Заробітки його останнім часом теж були мізерні. Витративши немало сил і коштів, він організував досить вигідне діло — спекуляцію квитками в кіно, але тепер це заняття ставало надто ризиковане. Приятелі натякали йому на іншу «роботу», але на те він не хотів іти...

Коли Едек вийшов з душної харчевні, надворі вже трохи проясніло, і він глибоко вдихнув свіже повітря. На вулицях тепер було менше людей. Веселий гамір долинав тільки від одного кафе, де завжди охоче збиралася молодь Ольштина. З вікон кафе падали широкі смуги світла. Поряд кольоровими лампочками і музикою з охриплої від старості пластинки заманював яскраво розцяцькований тир. Там товпилися хлопці, одні — простоволосі, інші — в модних, напханих ізсередини папером кашкетах.

На тротуарі, хихикаючи і попискуючи, невеликими групками юрмилися дівчата.

— Привіт! Привіт!— без особливого захоплення відповідав на привітання Едек, підходячи до групи збуджених хлопців, які намагалися влучним пострілом виграти пляшку вина. Після кожного невдалого пострілу вибухав дружний регіт.

Якийсь блондин із старанно зачесаним волоссям довго цілився, аж губи закусив од завзяття. Промах. Спробував ще раз. Знову промах. Кругом аж гуло від сміху й глузування.

— А дай-но мені.— Едек безцеремонно взяв у блондина пневматичну рушницю. Той хотів було протестувати, але, зустрівши погляд незнайомця, стримався.

Едек не цілився довго. Він стільки разів випробовував щастя в цьому тирі, що добре знав таємницю кожної з трьох рушниць. У цієї, з бордовим прикладом, мушка була перекривлена ліворуч... Тріск, і дерев’яна фігурка в центрі мішені, хитнувшись, перекинулася. Вулицею прокотився вигук схвалення. Другий постріл, і фігурка закрутилася мов шалена. Глядачі ревіли од захоплення. Хазяїн тиру, скривившись, подав Едекові дві пляшки поганенького фруктового вина.

— Вип’ємо, друже?— озвався до переможця якийсь миршавий, нахабний тип.

Едек на мить завагався, потім недбало кинув йому пляшку. Сам узяв другу, стукаючи об ріг будки тиру, відколупнув сургуч, долонею вибив корок, потім перехилив пляшку до рота. Вино було кисле, несмачне, відгонило брагою. Едек запитливо глянув навколо, і одразу ж до нього жадібно простягнулося кілька рук.

— Благодійницьку касу організовуєш?— почувся знайомий голос.

Едек озирнувся і з радістю побачив двох найближчих своїх спільників по спекуляції квитками. Вибрався до них з натовпу.

— Не сх ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→