Ніл Ґейман

Етюд у смарагдових тонах

1. Новий друг.

«Актори Стренду».

Щойно повернувшись із успішного турне континентом, девони виступили перед кількома ГЛЯДАЧАМИУ КОРОНАХ, зібравши палкі оплески й похвалу своїми розкішними  драматичними виступами, що поєднують комедію і трагедію, «Актори Стренду» раді повідомити про обмежену кількість вистав у театрі«Королівський двір» на Друрі-лейн вже у квітні! Публіці будуть представленіп‘єси «Я схожий на свого брата!», «Вона продавала фіалки» і «Прихід Одвічних» (вражаючийі захоплюючий історичний епос); кожна п‘єса з одного акту! Квитки вже продаютьсяв касах.

Я думаю, справа внеосяжності. У величезній значущості цих подій. У темряві снів.

Втім, явідволікаюсь. Пробачте. Я не письменник.

Я шукав житло. Такя і зустрів його. Мені потрібен був хтось, із ким я міг би розділити оренднуплату. Наш спільний знайомий представив нас одне одному в хімічній лабораторіїлікарні св. Варфоломея.

– Я бачу, випобували в Афганістані, – ось як він мене привітав. Я відкрив рота і здивованона нього подивився.

– Вражаюче, –сказав я.

– Не дуже, –відповів одягнений у білий халат незнайомець, який мав стати моїм другом. – Зтого, як ви тримаєте руку, я бачу, що у вас доволі характерне поранення. У васгуста засмага, а також військова виправка. В Імперії небагато місць, девійськовий може і засмагнути, і, – беручи до уваги характер пошкодження,завданого вашому плечу, а також звички населення афганських печер, –  зазнати тортур.

Таке пояснення,звісно, звучало навдивовижу просто. Зрештою, так усе й було. Я тоді мавгоріхово-коричневу засмагу. І мене справді, як він помітив, катували.

Боги і людиАфганістану – дикуни, що не бажають, аби ними керував Лондон чи Берлін, чинавіть Москва. Вони не готові слухати докази здорового глузду. Я поїхав туди ускладі __-того полку. Поки бої точилися серед гір і пагорбів, ми билися воднакових умовах. Коли ж сутички перейшли у темряву печер, ми опинилися начужій території, в чужій стихії.

Я ніколи не забудуні дзеркальну поверхню підземного озера, ні те, що з нього вийшло. Його очівідкривались і закривались, він піднімався з води під шепітний спів, що вивсякруг нього і звучав, як гудіння мух завбільшки з планету.

Вижити було дивом,але я вижив і повернувся до Англії з нервами, подертими на лахміття. Місце, демене торкнувся рот тієї п‘явки, назавжди залишилось білим, як живіт жаби,татуюванням на шкірі мого, тепер висохлого, плеча. Колись я був влучнимстрільцем. Тепер я не мав нічого, окрім страху перед підземним світом, щопереростав у паніку. Я радше заплачу шість пенсів зі своєї армійської пенсії кебмену,аніж поїду підземкою за пенні.

Втім, тумани йтемрява Лондона втішали і підтримували мене. З першої квартири мені довелосяз‘їхати, бо я кричав уночі. Я побував у Афганістані; тепер це в минулому.

– Я кричу уві сні,– сказав я йому.

– Мені казали, що яхропу, – відповів він. – Я встаю і лягаю не як усі, часто використовую дошкукаміна замість мішені для тренування стрільби. Вітальня мені потрібна дляприйому клієнтів. Я потайливий егоїст, не люблю, коли мені надокучають. Вам цене бентежитиме?

Я посміхнувся,похитав головою і простяг йому руку. На тому й зійшлися.

Квартира на Бейкер-стріт, яку він знайшов для нас, цілком підходила двомхолостякам. Я пам‘ятав, як ставився мій друг до втручання в його справи, тож утримувавсявід питань про те, чим він займався. Втім, багато що збуджувало мою цікавість.Відвідувачі приходили о будь-якій порі, і тоді я прямував до своєї спальні,розмірковуючи, що спільного могли мати з моїм другом бліда жінка, у котрої однеоко було білим, як кістка, невисокий чоловік, що виглядав, як комівояжер,показний денді в оксамитовому жакеті і всі інші. Декотрі з них навідувалисядоволі часто, більшість же приходили до мого друга лиш раз, розмовляли з ним ійшли - хто радісний, а хто заклопотаний.

Він був для менетаємницею.

Одного ранку, колими мали приємність ділити один з розкішних сніданків, які готувала хазяйканашої квартири, мій друг узяв дзвінок, щоб покликати цю достойну леді.

– Приблизно черезчотири хвилини до нас приєднається джентльмен, – сказав він. – Нам знадобитьсяще один прибор за столом.

– Добре, –відповіла вона,  – я розігрію ще сосисок.

Мій друг зновупоринув у читання ранкової газети. Я чекав пояснення із наростаючимнетерпінням. Нарешті, я не витримав.

– Я не розумію.Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жоднихтелеграм чи записок не надходило.

Він злегкавсміхнувся.

– Ви не чулиторохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас,а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Білязалізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з якихсходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робитисаме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...

Він глянув накишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.

– Заходьте,Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.

Чоловік, який,вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.

– Мені б не слід, –сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогоднімені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам,про які ви кажете.

Це був тойневисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили менісудити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованимипанацеями.

Мій друг почекав,поки хазяйка залишить кімнату, а тоді мовив:

– Очевидно, васпривела справа державної ваги.

– Святі зірки, –сказав Лестрейд і зблід. – Не може бути, щоб чутки вже розійшлися. Будь ласка,скажіть, що це не так. – Він почав накладати сосиски, вуджене рибне філе,кеджері і грінки, але його руки злегка тремтіли.

– Звісно ні, – запевнив мій друг. – Одначе, за час нашого знайомства язапам‘ятав скрип коліс вашого екіпажу, вібруюче соль-дієз третьої октави. Аякщо інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду, який не може собі дозволити, щобхтось побачив, як він заходить до вітальні єдиного в Лондонідетектива-консультанта, все одно приходить, та ще й не поснідавши - я можузробити висновок, що справа незвичайна. З чого випливає, що вона стосуєтьсяінтересів можновладців і має державну вагу.

Лестрейд витер серветкоюжовток зі щоки. Я пильно подивився на нього. Не так я уявляв собі інспектора поліції,але, втім, і мій друг виглядав не так, як я уявляв собі детектива-консультанта,– що б воно не означало.

– Можливо, кращебуде обговорити справу віч-на-віч, – сказав Лестрейд, глянувши на мене.

Мій друг лукавоусміхнувся і похитав головою, неначе сміючись над одному йому зрозумілим жартом.

– Пусте, – сказаввін. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що вихотіли звірити мені,.

– Якщо я заважаю, –різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.

Лестрейд знизавплечима.

– Мені все одно, –сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо жні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.

– Якщо історія івчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. –Коли ми поїдемо в Шордіч?

Лестрейд впустиввиделку.

– Це вже занадто! –вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам маєбути соромно і…

– Ніхто нерозповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті іштанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для менецілком природно припустити, що він недавно проходив повз земляні роботи наГоббс-лейн, що у Шордічі, єдиному місці в Лондоні, де можна знайти глину такогохарактерного гірчичного кольору.

Інспектор Лестрейдзбентежився.

– Тепер, коли випояснили, – сказав він, – це здається очевидним.

Мій друг відсунувтарілку.

– Так і є, –буркнув він.

Ми поїхали доІст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши насудвох.

– То ви справдідетектив-консультант? – спитав я.

– Єдиний у Лондоні,а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, аконсультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а яіноді знаходжу відповідь.

– То люди, щоприходять до вас…

– Здебільшогополіцейські чи інші детективи.

Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьомукублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчімиловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, булослабким і невиразним.

– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?

У відповідь мійдруг не блимаючи подивився на мене.

– У мене такевідчуття, – сказав він, – ніби нам судилося зустрітися. Наче ми билися разом,пліч-о-пліч, в минулому чи в майбутньому, не знаю напевне. Я людинараціональна, але знаю ціну хорошому товаришу. З тієї миті нашого знайомства, язнав, що можу довіряти вам, як собі самому. Так, я хочу, щоб ви були поруч.

Я почервонів і,певне, сказав щось безглузде. Вперше після повернення з Афганістану я відчув,що чогось у цім світі вартий.

2. Кімната.

«Жива вода» від Віктора! Електрична рідина! Кінцівки іниз тулуба стали слабкими? Прагнете повернутись у часи, коли були молоді? Втіхиплоті давно забуті й поховані? «Жива вода» від Віктора поверне життя туди,звідки воно давно пішло: навіть стара шкапа знову стане жвавим жеребчиком!Воскресіння мертвих за старовинним родинним рецептом ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→