Тридцять дев’ять сходин

Джон Бакен

Тридцять дев’ять сходин

Про автора

Ім'я Джона Бакена (1875–1940) практично не відоме українському читачу, хоча він був не тільки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романів і романів-біографій, але й одним із найбільш розумних, проникливих і далекоглядних політичних діячів Великої Британії та Канади.

Виходець із родини шотландського пастора-кальвініста, Бакен 1892 року вступив до юридичного факультету університету в Глазго, і тоді ж почав пробувати сили в літературі. Його статті, нариси та оповідання охоче друкували популярні англійські журнали і газети. Після закінчення університету Бакен переїхав до Лондона, але незабаром змінив кар'єру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мілнера — верховного комісара імперії у справах африканських колоній. Протягом двох з половиною років він супроводжував свого патрона в Південній Африці, у самий розпал Англо-бурської війни (1899–1902), а потім спробував щастя як видавець.

Перед Першою світовою війною Джон Бакен повернувся до журналістики і всі воєнні роки був європейським кореспондентом британської «Таймс».

У цей же час він став секретним співробітником британської розвідувальної служби в чині лейтенанта, і досвід цієї роботи не минув для нього даремно — 1915 року на світ з'явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев'ять сходин», який мав гучний успіх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторінками романів Джона Бакена, — Річарда Ганнея. Серед них і роман «Три заручники», виданий 1924 року, — один із найбільш захоплюючих сюжетів про викрадення з політичним підґрунтям і водночас — вражаюча панорама звичаїв та політичного життя Англії до і після кривавої світової бійні.

У повоєнні роки Джон Бакен зайнявся політикою, але не залишав літературу — у цей час були опубліковані написані ним кілька романів, біографії Вальтера Скотта, Олівера Кромвеля і Юлія Цезаря, а також нариси про британські колонії в Африці.

1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом він прославився блискучими промовами на захист шотландської церкви, проти антисемітської політики Гітлера і на користь створення єврейської держави на землях Палестини. Парламентська діяльність принесла Джону Бакену ряд вищих нагород і титул лорда Твідсмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цій посаді письменник і залишався аж до своєї кончини 1940 року.

«Тридцять дев'ять сходин» уперше були екранізовані 1935 року великим Альфредом Гічкоком, потім з'явилися екранізації 1959 і 1978 років, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний римейк цієї хвилюючої історії. За мотивами роману створена популярна комп'ютерна гра.

І в наші дні книги Джона Бакена продовжують виходити багатьма європейськими мовами, увага читачів до цих чудових зразків жанру не слабшає.

Глава 1

Покійник

Того травневого дня я повернувся із Сіті близько третьої години, відчуваючи непереборну огиду до життя. Минуло три місяці відтоді, як я прибув до старої доброї Англії, і за цей час вона встигла мені до смерті набриднути. Якби рік тому хтось розповів мені про мій нинішній настрій, я, скоріш за все, розсміявся б йому в обличчя — але справа стояла саме так. Погода мене дратувала, міщанська балаканина обридла до нудоти; мені бракувало фізичних навантажень, а всі лондонські розваги здавалися прісними, як перестояла на сонці содова. «Річарде Ганнею, — повторював я сам собі,— ти явно потрапив не в ту колію, друже. Вибирайся, поки не пізно!»

При думці про плани, які я будував під кінець свого перебування в Булавайо[1], мені хотілося кусати губи від досади. Я зібрав деяку суму — не велетенську, але, за моїми мірками, цілком пристойну — і заздалегідь смакував різноманітні задоволення, яким збирався віддатися в Лондоні. Мій батько вивіз мене з Шотландії, коли мені було всього шість років, і з того часу я жодного разу не бував на батьківщині; не дивно, що Англія здавалася мені чимось на кшталт казки з «Тисячі і однієї ночі», і я сподівався осісти там довіку.

Але життя в Англії швидко мене розчарувало. За якийсь тиждень я втомився від споглядання пам’яток; менш ніж за місяць переситився ресторанами, театрами і перегонами. Можливо, моя хандра пояснювалася тим, що я так і не завів собі доброго приятеля, готового розділити зі мною дозвілля. Багато хто запрошував мене в гості — але, здається, тільки для того, щоб поставити два-три малозначних запитання про Південну Африку і відразу ж перейти до обговорення власних справ. Дами — поборниці імперської ідеї — раз у раз звали мене на чаювання зі шкільними директорами з Нової Зеландії або газетярами з Ванкувера; такі зібрання бували особливо нестерпними. Здоровий тілом і душею тридцятисемирічний чоловік із грошима, цілком достатніми для безтурботного проведення часу, я тільки те й робив, що цілими днями позіхав від нудьги. Дійшло до того, що я майже зважився втекти і повернутися до свого вельду,[2] вважаючи себе найзнудьгованішим підданим Сполученого Королівства.

Того дня, повертаючись додому після розносу маклерам з приводу моїх вкладень, який я влаштував просто для того, щоб чимось зайняти мізки, я зазирнув до свого клубу або, точніше сказати, невеличкого шинка, що обслуговував вихідців з колоній. Я потягував пиво і читав вечірні газети. Усі вони навперебій повідомляли про конфлікт на південному сході Європи; в одній з них мені попалася на очі стаття про грецького прем’єра Каролідеса. Мабуть, мені подобався цей хлопець. Судячи з того, що про нього говорилося, він був єдиною по-справжньому помітною фігурою в усьому балканському балагані. Крім того, він вів чесну гру, чого не можна було сказати про більшість інших. Наскільки я зрозумів, у Берліні та Відні його ненавиділи чорною ненавистю, тоді як ми, навпаки, збиралися підтримати — одна з газет навіть оголосила Каролідеса «останнім бар’єром на шляху Європи до Армагеддону».

Я згадав, як розмірковував про те, чи зможу отримати роботу на Балканах. А ще мені спало на думку, що Албанія — явно не те місце, де довелося б позіхати і нудьгувати.

Близько шостої вечора я зайшов додому і переодягнувся, після чого повечеряв у кафе «Ройял» і зазирнув до мюзик-холу. Вистава за участю жінок, які жваво стрибали по сцені, і чоловіків з мавпячими фізіями була донезмоги дурною, і я поспішив піти. Безтурботним ясним вечором я пішки повертався на Портленд-Плейс,[3] де наймав квартиру. По тротуарах повз мене снували назад і вперед занурені у власні клопоти люди, теревенячи про свої справи, і я заздрив їм, тому що всі вони були чимось зайняті. Усі продавчині, клерки, денді й полісмени мали хоч якесь заняття, що підтримувало їх на життєвій ниві. Я подав півкрони вуличному жебраку, побачивши, як той позіхнув: він був такий самий нещасник. Вийшовши на Оксфорд-Серкус,[4] я підняв очі до весняних небес і поклявся самому собі, що коли протягом наступної доби стара добра Англія не знайде, нарешті, чим мене розважити, я куплю квиток на найближчий пароплав до Кейптауна.

Моя квартира розташовувалася на другому поверсі будинку в новому кварталі за Лангам-Плейс. У будинку були загальні парадні сходи з портьє і ліфтером при вході, але не було ані ресторану, ані інших подібних закладів, а на кожну сходову площадку виходила тільки одна квартира. Я терпіти не можу домашньої прислуги, тому за квартирою під час моєї відсутності доглядав мій знайомий, який приходив щодня перед восьмою ранку і йшов о сьомій вечора: сам я ніколи не обідав удома.

Не встиг я вставити ключ у дверний замок, як побачив поруч із собою чоловіка. Я не помітив, як він підійшов — його несподівана поява змусила мене здригнутися. Він був худорлявий, з каштановою борідкою і гострим, як буравчик, поглядом маленьких блакитних очей. Я впізнав у ньому мешканця квартири, розташованої поверхом вище: до цього ми раз або двічі обмінялися привітаннями, випадково зустрівшись на сходах.

— Можу я з вами поговорити? — запитав він. — Ви дозволите увійти?

Йому коштувало помітних зусиль придушити хвилювання в голосі, а його рука вчепилася в моє зап’ястя.

Я відчинив двері і жестом запросив його. Ледь переступивши поріг, він кинувся до задньої кімнати, що правила мені за курильню та кабінет, і відразу ж метнувся назад.

— Двері зачинені? — гарячково запитав він, сам закриваючи їх на ланцюжок. — Вибачте мою безцеремонність, але саме ви здалися мені людиною, яка зможе мене зрозуміти. Я думав про вас увесь тиждень — із тих пір, як усе полетіло під укіс. Скажіть, чи не могли б ви надати мені одну послугу?

— Я готовий вас вислухати, — сказав я. — Це все, що я можу вам обіцяти. — Мене починала дратувати недоладна поведінка цього засмиканого коротуна.

На столику поряд з ним стояв піднос із напоями. Мій відвідувач схопив одну з пляшок, налив собі віскі, додав содової, вихилив склянку в три ковтки і стукнув нею об стіл з такою силою, що скло тріснуло.

— Вибачте, — сказав він, — нерви ні к чорту. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немає серед живих.

Я сів у крісло і запалив люльку.

— І як воно? — запитав я його. Я був майже впевнений, що маю справу з божевільним.

На його змученому обличчі промайнула тінь усмішки.

— Я не збожеволів… Поки що. Кажу вам, сер, я спостерігав за вами і вважаю вас розважливою людиною. Крім того, я впевнений, що ви порядні і не боїтеся ризикувати. Я готовий вам довіритися. Мені вкрай потрібна допомога, і я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.

— Викладайте, — сказав я, — там видно буде.

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→