Природа всіх речей
Алмі Віттекер, неймовірній жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишньо
0%

Читать онлайн "Природа всіх речей"

Автор Гилберт Элизабет

Елізабет Ґілберт

Природа всіх речей

Пролог

Алма Віттекер прийшла в цей світ пліч-о-пліч із новим століттям — п’ятого січня 1800 року.

І зараз же здійняла довкола себе вихор думок.

Уперше глянувши на немовля, Алмина матір задоволено всміхнулась. Досі Беатрікс Віттекер не таланило привести на світ Божий спадкоємця. Перші три плоди зачаття витекли з неї гіркими цівками, так жодного разу й не ворухнувшись. Здоровий-здоровісінький синочок — остання її спроба — уже підійшов до порогу, за яким простирався білий світ, але вранці того дня, коли всі чекали на його появу, передумав і відійшов, заледве в той світ прийшовши. Після таких втрат будеш задоволена всяким дитям, якому пощастить вижити.

Пригортаючи до себе рожевощоке дитятко, Беатрікс шепотіла молитву голландською. Молилася, щоб її донечка виросла здоровою, розважливою і розумною, щоб ніколи не заводила знайомств з надміру напудреними дівчиськами, не реготала з непристойних оповідок, не сиділа за гральними столами з пройдисвітами, не читала французьких романів, не поводилась, як дикунка, і в жоден інший спосіб не зганьбила своєї добропорядної родини; словом, щоб не виросла eenonnozelaar — простачкою. Так завершилось материне благословення — або ж те, що можна назвати благословенням із уст такої строгої жінки, як Беатрікс Віттекер.

Повитуха — жінка з тутешніх, а родом із німецького краю — подумала, що то були пристойні пологи в пристойному домі, а отже Алма Віттекер — пристойне дитя. У спальні було тепло, супу й пива наливали досхочу, породілля трималася мужньо — все, як у справжніх голландців. До того ж повитуха знала, що їй заплатять, і то немало. А всяке немовля, за яке дають грошенята — пристойне немовля. Відтак повитуха й собі поблагословила Алму, хоч і без надмірного запалу.

Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця маєтку, їхнього захоплення не поділяла. Мало того, що вродилося дівча, то ще й негарне. Лице, як миска каші, а саме бліде, мов умащена глиною долівка. Як і всі дітлахи, вона завдасть зайвих клопотів. Як і всі клопоти, вони ляжуть, звісно ж, на її плечі. Втім, вона однаково поблагословила немовля, бо ж благословення новонародженого — обов’язок, а Ганнеке де Ґроот завжди свої обов’язки виконувала. Ганнеке віддячилася повитусі й перестелила постіль. У цьому їй допомагала, щоправда абияк, молоденька покоївка — балакуча селянка, яку тільки-но найняли на службу до маєтку, котрій кортіло не так наводити лад у спальні, як витріщатися на дитину. Ім’я покоївки не з’являється на цих сторінках, позаяк Ганнеке де Ґроот другого ж дня витурила те ледащо без жодного рекомендаційного листа. Втім, того вечора ледача покоївка, чию долю вже вирішили, упадала довкола дитинки й собі мріяла народити таку крихітку, а тому доволі щиро прощебетала маленькій Алмі слова благословення.

Дік Єнсі — високий, кремезний йоркширець, безжалісний здоровило, який залагоджував усі клопоти господаря дому на ниві заморської торгівлі (і, волею випадку, мешкав того січня у маєтку, чекаючи на відлигу в портах Філадельфії, щоб вирушити далі, до Голландської Ост-Індії), не мав що особливо сказати про новонароджене дитя. Правду кажучи, він і за інших обставин був не надто балакучий. Почувши, що місіс Віттекер привела на світ здорове дівчатко, містер Єнсі лише нахмурив брови і небагатослівно прорік: «Важка штука — те життя». Чи було то благословення? Важко сказати. Та хай уже — повіримо, що це воно й було. Не міг бо він мати на думці прокляття.

Натомість батько Алми — господар маєтку Генрі Віттекер — був задоволений своїм дитям. Ще й який задоволений. Байдуже, що то дівчинка, ще й незугарна. Алми він не поблагословив, бо не мав на це кебети. («У справи Господа я не втручаюсь», — частенько примовляв він.) Однак Генрі, без сумніву, одразу полюбив своє дитинча всім серцем. Втім, то був його плід, а Генрі Віттекер, хай там що, завжди любив плоди своєї праці.

Щоб відсвяткувати знаменну подію, Генрі зібрав плоди ананаса з найбільшої теплиці й порівну розділив їх між усіма мешканцями маєтку. Надворі падав сніг — панувала справжня пенсильванська зима — але чоловік цей володів кількома власноруч спроектованими теплицями з вугільними грубками — що не лише викликали заздрощі всіх без винятку садівників і ботаніків на американському континенті, а й зробили його казково багатим — тож якщо йому кортіло в січні ананаса, то, Їй-Богу, він міг його скуштувати. Як і вишень у березні.

Відтак Генрі подався до свого кабінету й розгорнув книгу, в якій щовечора занотовував усе, що трапилося за день у маєтку, — і ділові оборудки, й особисті трафунки. «До нас приїднався новий благуродний і інтерессний поддорожній», — написав він перше речення й далі докладно описав усі подробиці, час і вартість народження Алми Віттекер. Писав він на сором нерозбірливо. Кожне речення скидалося на переповнений притулок великих і малих літер, що тіснилися пліч-о-пліч у скруті, наповзаючи одна на одну так, мовби хотіли чкурнути геть зі сторінки. Слова писав він як йому заманеться, а від одного погляду на коми й крапки так і хотілося скрушно зітхнути.

Попри це, Генрі вперто вів свої записи. Йому важило на тому, щоб усе було занотовано на письмі. Він розумів, що всякий освічений чоловік з жахом сахнувся б від його писанини, але заразом знав, що вона не потрапить на очі нікому, крім його дружини. Коли Беатрікс оклигає, то перепише його нотатки, як звикле, у власну книгу, і закарлючки Генрі, акуратно виписані її рукою, стануть офіційним літописом їхнього маєтку. Беатрікс — супутниця його життя, і то добра супутниця. Вона зробить це заради нього — як і виконає ще з сотню інших завдань.

Дасть Бог, скоро вона знову візьметься за хатні справи.

А то писанини з кожним днем більшає.

Частина перша

Дерево лихоманок

Розділ перший

Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромним подорожнім у цьому світі — всі ми в малих літах не більш як подорожні — отож її життя поки що не було ані шляхетне, ані надто цікаве: незугарне дівчатко збавило цей час без недуг і прикрих випадків, серед розкоші, майже не знаної в тогочасній Америці, навіть у заможній Філадельфії. А поки дівча підросте й знову прикує до себе нашу увагу, варто розповісти історію про те, як її батькові вдалося збити такі фантастичні статки. Бо року 1800-го то була не менша дивовижа, як і в усі інші часи, щоб неграмотний чоловік із бідної родини став найбагатшим жителем міста, а отже, шлях, яким Генрі Віттекер дістався до багатства, безперечно, вельми цікавий — хоч, може, й не шляхетний, чого й сам Генрі не заперечував би.

Генрі Віттекер народився року 1760-го в Ричмонді, селі на Темзі трохи вище за течією від Лондона. Він був наймолодшим сином у злиденній родині, де й без нього вже вистачало дітлашні. Хлопчик виріс у двох тісних кімнатчинах із глиняною долівкою й такою-сякою стелею. У горщиках на печі майже щоднини щось та й булькотіло, матір з чаркою не зналася, батько на сімейство руки не піднімав — одне слово, супроти інших тогочасних родин жили вони пишно. Мати навіть мала за хатою клаптик землі, де, мов істинна пані, вирощувала задля краси сокирки й люпин. Але сокирками й люпином Генрі було не здурити. Він змалечку спав коло стіни, за якою рохкали свині, й не бувало в його житті й хвилини, щоб злидні не завдавали йому сорому.

Хтозна, чи ображався б Генрі так сильно на свою долю, якби довкола не ясніло багатство, що на його тлі власна вбогість колола очі — проте хлопчак бачив довкруж не тільки статки, а й королівську розкіш. У Ричмонді височів палац, а навколо нього — прогулянкові сади, що звалися садами К’ю. Ними дбайливо й зі знанням справи опікувалася принцеса Авґуста, яка привезла зі собою з Німеччини цілий почет садівників, охочих перетворити справжні, скромні англійські луки на бутафорний царський ландшафт. На літо туди перебирався її син, майбутній король Ґеорґ III. Зійшовши на трон, Ґеорґ постановив собі перетворити К’ю на ботанічний сад, гідний будь-якого зі своїх суперників на континенті. Англійці — на своєму холодному, мокрому, відірваному від світу острові — пасли в ботанічному ділі задніх, і Ґеорґ III заповзявся наздогнати Європу.

Батько Генрі служив у садах К’ю Садівником. Простодушний чолов’яга, він користав повагою своїх господарів — утім, не більшою за ту, що на неї заслуговує всякий простий собі садівник. Містер Віттекер мав дар до збирання плодів — і глибоку шанобу до дерев. («На відміну від інших, — казав він, — вони віддячують землі за турботу».) Якось він урятував улюблену яблуню короля, прищепивши паросток хворого деревця до міцнішого стовбура й добре замазавши те місце глиною. Щепа того ж року вродила, а невдовзі з неї можна було натрусити не один кошик яблук. За це диво король власною персоною охрестив містера Віттекера «Яблуневим Чаклуном».

Попри непересічні таланти, Яблуневий Чаклун був звичайнісіньким собі чоловіком, що взяв собі за дружину сором’язливу жіночку, а втім, якимось робом привели вони на світ шістьох відчайдушних шибайголів (одного з яких кликали не інакше як «Гроза Ричмонда», а двійко його братчиків віддали Богу душу, махаючи кулаками в тавернах). Генрі, хоч і наймолодший, був серед них найбільший зірвиголова — та й по-іншому не могло бути, раз йому не судилося скінчити так, як його братам. То був упертий і живучий миршавий хлопчисько, сухоребрий відчайдух, який, зціпивши зуби, терпів стусани від своїх братчиків, й безстрашно підставляв себе під сокиру, коли його хто до цього ...

Алмі Віттекер, неймовірній жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишньо
0%
Алмі Віттекер, неймовірній жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишньо
0%