Діти з Долини Райдуг
2%

Читать онлайн "Діти з Долини Райдуг"

Автор Монтгомери Люси Мод

Люсі-Мод Монтгомері

Діти з Долини Райдуг

Пам’яті Голдвіна Леппа, Роберта Брукса й Морлі Шира, які принесли найвищу жертву, щоб радісних долин їхньої материзни не сягнула рука загарбника.

Розділ 1

Знову вдома

Ясно-зелений травневий вечір зійшов на світ, і в гавані Чотирьох Вітрів тонули між темними берегами, відбиваючись, наче в дзеркалі, золотаві призахідні хмари. Море, тужливе навіть о весняній порі, плакало понад дюнами, але веселий пустотливий вітерець скрадався вздовж червоної дороги, якою в напрямку Глена Святої Марії неквапно линула пишна, солідна постать панни Корнелії. От уже тринадцять років панна Корнелія, будучи жінкою Маршала Еліота, мала всі підстави зватися «пані Еліот», проте давні друзі незмінно кликали її старим, милим і звичним ім’ям, і лиш одна особа з-поміж них презирливо відкинула його. Сьюзен Бейкер, сувора й сивочола віддана служниця родини Блайтів із Інглсайду, завжди користалася з нагоди мовити «пані Еліот» — підкреслено в’їдливо, мов запевняючи: «Ти хотіла бути «пані», то, про мене, будеш «пані», ще й так, що надовго затямиш».

Панна Корнелія йшла в Інглсайд — відвідати подружжя Блайтів, що допіру повернулося з Європи. Їх не було вдома три місяці, відколи в лютому вони поїхали на славетний медичний конгрес у Лондоні; отож панна Корнелія прагнула обговорити певні події, що сталися за цей час у Глені. Почати з того, що в домі пастора оселилася нова сім’я — і яка! Дорогою до Інглсайду панна Корнелія встигла кілька разів глибокодумно похитати головою, міркуючи про нового душпастиря та його рідних.

Сьюзен Бейкер та уроджена Енн Ширлі помітили її з широкого інглсайдського ґанку, де сиділи, упиваючись чаром сутінків, посвистом сонних вільшанок у кленовім гіллі й танцем нарцисів із вітром проти старої блякло-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа, переплівши пальці рук на коліні, вдивляючись у теплі, лагідні сутінки, така пустотлива і юна душею, як тільки могла дозволити собі мати шістьох дітей; прекрасні сіро-зелені очі її, глядячи на прибережну дорогу, повнилися незмінною жвавою мрією. Позаду матері в гамаку згорнулася Рілла — пухкенька шестилітня «булочка», найменша з інглсайдських дітлахів. Була вона кучерява й руда, горіхові очі її міцно заплющилися, аж навсібіч від них сипонули кумедні зморщечки: Рілла завжди спала саме так.

Ширлі, знаний у родині як «смаглявий хлопчик», дрімав на руках у Сьюзен. Кароокий рум’яний малюк із темно-каштановою чуприною був улюбленцем доброї служниці. Після його народження Енн довго не могла оклигати, тож Сьюзен гляділа й пестила немовля з усією нестримною ніжністю, якої не викликало в неї жодне з інших дітей, хай яких люблених і дорогих. Лікар Блайт сказав якось, що, якби не вона, Ширлі не вижив би.

— Я дала йому життя так само, як ви, пані Блайт, дорогенька, — часто повторювала Сьюзен. — Він — моя дитина, так само, як ваша.

І справді, Ширлі завжди біг саме до Сьюзен, щоб вона заколисала його чи поцілувала свіжу ґулю, саме в неї шукав рятунку від заслужених покарань. Сьюзен сумлінно роздавала ляпанці решті юних Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього ж блага, проте ні разу не здійняла руки на Ширлі й не дозволила зробити це його матері. А коли все ж лікар Блайт відшмагав був молодшого сина, Сьюзен безмежно розлютилася.

— Цей чоловік відшмагав би і янгола, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні, — розпачливо заявила вона й кілька тижнів опісля того не пекла бідолашному лікареві пирогів.

На час відсутності господарів Сьюзен забрала Ширлі до свого брата і три щасливі місяці він належав їй неподільно — решта дітей поїхала до Ейвонлі. А проте Сьюзен тішилася поверненню до Інглсайду і своїх любих домашніх. Інглсайд був її світом, а вона в нім — єдиновладною правителькою. Навіть Енн нечасто оспорювала її рішення, на превелике обурення пані Лінд із Зелених Дахів, яка похмуро запевняла щоразу, навідуючись у Чотири Вітри, буцім Енн дає Сьюзен Бейкер аж надто багато волі й іще пошкодує про це.

― Онде Корнелія Брайант прямує надбережною дорогою в наш бік, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Хоче, певне, вилити на нас усі плітки за три місяці.― Надіюся, що це так, — відповіла Енн, обхопивши коліна руками. — Ох, Сьюзен, як я зголодніла за нашими сільськими плітками! Надіюся, панна Корнелія розкаже все, що сталося тут у нашу відсутність… усе — хто народився, женився, упився, хто вмер чи поїхав із Глена, хто оселився тут, хто посварився із сусідом, утратив корову, а чи знайшов жениха. Ох, як гарно бути знову вдома, бачити друзів — і я хочу знати про них усе. Адже, пам’ятаю, навіть гуляючи Вестмінстерським абатством, я думала, за кого із двох своїх кавалерів нарешті вийде Мілісент Дрю. Знаєте, Сьюзен, мене мучить жахлива підозра, що я таки люблю попліткувати.

― Та звісно ж, пані Блайт, дорогенька, — притакнула Сьюзен, — усяка справжня жінка любить слухати чужі новини. Мені й самій цікаво знати, кого обере Мілісент Дрю. Я жениха ніколи не мала — а надто двох — але тепер мені то байдуже. Бути старою панною не так прикро, коли звикнеш до цього. А зачіска Мілісент мені завжди нагадує мітлу — та чоловікам до того, певне, і діла нема.

― Вони бачать лише її гарненьке, лукаве, звабне личко, Сьюзен.

― Може, і так, пані Блайт, дорогенька. Краса — то омана, а врода — марнота[1]. Так сказано у Святому Письмі, але я хотіла б сама в тому впевнитися, якби такий був задум Господній. Авжеж, усі ми станемо вродливі на небесах, та що доброго буде нам із цього тоді? До речі, щодо пліток, пані Блайт, дорогенька: подейкують, що пані Міллер із-над затоки тиждень тому намагалась повіситися.

― Та що ви кажете, Сьюзен!

― Не хвилюйтеся, пані Блайт, дорогенька. Нічого їй не вдалося. Та я не можу судити її за намір, бо ж Гаррісон Міллер — страхітливий чоловік. Проте з її боку то було немудро — вішатися й давати йому змогу запопасти іншу молодичку. Я собі, пані Блайт, дорогенька, замість вішатися, спробувала б довести його, щоби сам у зашморг поліз. Хоч я ніколи не схвалювала чужих самогубств, попри всякі обставини, можете бути певні.

― Та що там сталося із Гаррісоном Міллером? — жваво озвалася Енн. — Він завжди доводить когось до крайнощів.

― Дехто називає це релігійністю, а дехто — ослячою впертістю, даруйте на слові, пані Блайт, дорогенька. Тільки щодо Гаррісона — хтозна, що воно й таке. Часом він гарчить на всіх, бо думає, що йому судилася вічна кара Господня. А тоді раптом каже, що то все байдуже, і напивається. Я так собі гадаю, що він на цвіту прибитий. У їхній родині це незрідка стається. Його дід був здурів — усе бачив довкола велетенських чорних павучиськ. Вони, мовляв, по ньому повзали й теліпалися в повітрі. Надіюся, я ніколи не збожеволію, пані Блайт дорогенька… та певно, що ні, бо серед Бейкерів такого не траплялося. Однак, якщо премудрим Провидінням судився мені цей жереб, я сподіваюся, що павуків собі не уявлятиму — я їх терпіти не можу. Що ж до пані Міллер — то я й не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Вона, подейкують, віддалася за Гаррісона тільки на зло Річардові Тейлору. Цікавий привід для заміжжя, га? Та звісно, я не можу судити про справи матримоніальні, пані Блайт, дорогенька. А онде й Корнелія Брайант коло воріт — отож я вкладу нашого благословенного смаглявого хлопчика й принесу в’язання.

Розділ 2

Гленські чутки

― А де ж решта дітей? — запитала панна Корнелія, коли стихли вітання: сердечні з її боку, палкі з боку Енн і погідно-стримані з боку Сьюзен.

― Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята — у своїй любій Долині Райдуг, — мовила Енн. — Бачте, вони щойно сьогодні повернулися додому. Ледь устигли повечеряти, як і кинулись до свого видолинку. То наймиліше їхнє місце на світі — краще навіть за кленовий гай.

― Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, — похмуро буркнула Сьюзен. — Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.

― Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, — відказала панна Корнелія.

― О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема — у її очах він не здатен на жодну шкоду.

― Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, — зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен — бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.

― Маріллі вісімдесят п’ять, — зітхнула Енн, — і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.

― Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя — то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!

― Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, — озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.

― Він добрий чоловік? — поцікавилася Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.

― О, так, він добрий, якщо вже на те — дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!

― Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?

― Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, — мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрес ...




Невпинні й неминучі зміни в житті Глена Святої Марії. Неподалік від Інглсайду оселяється сім’я новог
2%
Невпинні й неминучі зміни в житті Глена Святої Марії. Неподалік від Інглсайду оселяється сім’я новог
2%