Читать онлайн "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор Марина Степановна Павленко

Марина Павленко

Русалонька із 7-В та загублений у часі

1. Здрастуй, нове життя!

Питання вирішене: Софійка на серпень вирушає до табору відпочинку.

Хоч мама ще бідкалась, мовляв, не буде кому допомогти з Ростиком, а тато потерпав, що вперше відпускають доню надовго й далеко, ніхто вже не сумнівався: до табору Софійка таки поїде.

— Як ти там будеш без нас, дорогенька? — запитувала мама вслід мікроавтобусові, що віз на оздоровлення вишнопільських дітей. І робила «па-па!» пухкенькою Ростиковою ручкою.

— Хто за тобою підбиратиме твої речі? — скочив у дверці на приступку тато, подаючи Софійці ще один, забутий нею на асфальті, пакет.

Софійка ж, набурмосено споглядаючи торби, якими обставили її кохані батьки (ніби в таборі їсти не даватимуть!), міркувала про інше. Вона гадала, що нехай ліпше мама-тато попереживають, як житимуть без самовідданої старшої дочки, без сумлінної помічниці й дармової няньки. А вона втомилась і хоче нарешті відпочити. Вона має право на канікули бодай останнього літнього місяця. Все інше її не хвилює.

Віддалік печально глипав на церемонію прощання (аж отерпла: здалося — Вадим!) — Сашко. Таки припхався, відпросившись у директора фірми! Ясно ж казала — не треба її проводити!

Втім, і ці тяжкі думки миттю випарувались із утомленої Софійчиної голови: у відкритий люк автобуса дихнув бадьорий вітерець, а перед очима замиготіли свіжі краєвиди.

Вперед, до нових обріїв!

Здрастуй, незвідане й манливе, обнадійливе і майже самостійне життя!

Щоправда, вже увечері затужила за родиною. Авжеж, це вам не якісь півгодинки їзди до бабусі в Половинчик! А цілих сорок хвилин тряскої бруківки у протилежний бік!

Крім того, тут так гамірно, всюди якісь чужі люди! Чужа кімната, яка називається «корпус», ще й «номер чотири». Ліжка у три ряди — тут їх спатиме цілих двадцять душ дівчат! Вони як назвали всі по черзі свої імена, то в Софійчиних вухах так і застрягло: «НатАлінОляДашІлонаРит…»!

Біла постіль, білі штори на широченному вікні, біла медсестра, яка відразу ж заглянула їм у голови і спитала про здоров’я… Просто лікарня якась, а не табір відпочинку! Рука в медсестри спітніла й гаряча, не те, що в рідненької — так далеко зараз! — тітоньки Сніжани!

Ну, гаразд: їхня вчителька (тут вона зветься вожатою Аллою Іванівною) теж трохи подібна до Сніжани своєю висвітленою косою і тоненькою статурою. Але Ростик? Хто замінить Софійці братика? Хто тепер посмикає за чуба, хто усміхнеться до неї маленьким серпиком нижнього першого зубчика?..

А обід!!! Леле, якби знала, що й тут годуватимуть супом, — нізащо б не поїхала! Тарілка супної юшки стала останньою краплею: Софійка скривилась, щоб заридати. Лиш угледівши, що до неї занепокоєно метнулась метушлива біла медсестра, дівчинка мусила проковтнути сльози і навіть зажувати їх ложкою ненависної страви.

Оце попала так попала!..

2. У світлі «Місячної сонати»

О десятій вечора просурмили грізне «Спа-ти по кімна-тах!», яке означало, що треба вкладатися в ліжка. Хто лягає в таку рань? Усі дівчата це розуміли. Ще й були схвильовані приїздом на нове місце. Мабуть, через таку переміну домашнього життя на колективне табірний період тут так і називають — зміною (правда, чомусь — третьою, хоч для Софійки це вперше). Тож «НатАлінОляДашІлонаРит…» наразі шумів, пищав, хіхікав, навіть потроху кидався подушками. «Показилися!» — супила брови Софійка, бо мала зовсім інший настрій.

За стіною так само борюкалися хлопчаки: їхні ліжка також стояли впритул, теж на двадцять душ (разом усі сорок становили загін «Орлятко»).

Але хлопчачий вожатий Андрій Ігорович і їхня «рідна» Алла Іванівна так строго наказували мовчати і так суворо насаджували тишу, що невдовзі повмовкали і найкрикливіші.

Тоді Алла Іванівна тихенько вийшла (чи не до Андрія Ігоровича?), і Софійка нарешті взялась писати додому.

Напівлежачи, мішала в сутінках сльози з незграбними літерами. Насамперед хай заберуть її назад у Вишнопіль — більше вона тут не буде ні дня. Далі: нехай куплять і перешлють їй сюди мобілку — з єдиного телефона в головному корпусі дзвонити не дозволяють, а як же інакше вона почує голоси мами і Ростика? Також нехай терміново передадуть кимось плитку шоколаду (можна без горішків і можна дві) та ще бодай пачку чіпсів: без цих життєдайних продуктів вона зовсім охляне. А ще хай обов’язково напишуть доньці листа (вона ще ніколи не отримувала листів!): чи здорова Чорнобілка й чи клює риба в дідуся на Відьминому ставку? А ще…

Софійка прикидала, як би ще яскравіше повідати батькам про свої поневіряння. Не забувала й про те, що на пошті конверта можуть розпечатати й викрити всі таємниці. Вже уявляла, як її викликано на суд табірного керівництва, як її ревно переконують у вітамінності супу. Еге, не на ту наскочили! Софійка зашифрує звіт про нещастя веселими фразами!

Раптом звідкись іздалеку почулась музика. Якийсь невідомий піаніст спершу ніби розминався, граючи гами. Потім, після кількох фальшивих нот, на світ усе-таки вирвалась рівна красива мелодія. Мелодія заполонила ніч дивними ніжними звуками. Софійка не витримала й навшпиньки підійшла до напіврозчиненого вікна.

Грали десь поза табором. Із-за отого ліска. Грали гарно і сумовито. Від музики місячне сяйво наче осипалося й осідало на деревах, на сусідньому корпусі, на високому паркані.

— Та це ж — «Місячна соната» Бетховена! — вигукнула раптом.

Аж сама подивувалася власній музичній кмітливості:

— Так-так, «Місячна соната»!

Місяць, котрий догори ногами був би схожий на перший Ростиків зуб, тепер відповів Софійці півмісяцем своєї молодої усмішки.

«Щастить же мені на ці місячні ночі!» — зраділа подумки. Адже віднедавна вже їх не боялась. Навіть коли повня.

Весь «НатАлінОляДашІлонаРит…» корпусу номер чотири спав. І не бачив, як у довгастому проході між ліжками танцювала під далеку мелодію худенька дівчинка з розпущеним волоссям.

Може, то танцювала русалка?

3. Злети і падіння — день наступний

Ох, і занудна ця Алла Іванівна! Ледве ублагала її відпустити на пошту. І то: наказала йти не під час, а після обіду. І не самій, а з кухаркою, що якраз вирушає до магазину по продукти.

Тим часом у таборі проводився конкурс малюнка на асфальті, у якому Софійка ненароком ще й відзначилась. Хоча починалось усе не так уже й гладко.

Тема: літо і дружба. Не дуже розженешся! Ну, квіточки, метелики як представники літа — це простіше. А друзі? Софійка вперше виявила, що не має подружок. А малювати всяких хлопців на зразок Сашка — не так зрозуміють.

Врешті-решт зобразила Чорнобілку.

— Який симпатичний песик! — запищали дівчата, з’юрмившись над юною художницею.

От і дружи з такими! Що того не зрозуміли б, що цього…

Зате коли Алла Іванівна попросила намалювати по центру сонце, Софійка перевершила всіх.

Бо хто не брався, у кожного сонце виходило якимось кривобоким. А вона присіла, обкрутилась навколо себе, тримаючи крейду у витягнутій руці. От вам коло — рівнісіньке!

Всі тільки ахнули.

— Молодець! — похвалила вожата. — А тепер протягнімо від нього промінці до окремих картинок! Усі ми — діти Сонця! Вийдуть справжні Літо і Дружба!

Захоплено кинулись проводити промені.

— А ти винахідлива! — почула біля себе голос.

Ой, який опецьок! Бідолашний! Чому він не худне? За нього ж ніхто заміж не схоче!

Змірявши сердегу співчутливим поглядом, усе-таки спромоглась на ввічливе:

— А-а-а, дрібниці.

Коли оголошували переможців, серце тривожно затріпотіло.

— Перемогла… — При цих словах старшої вожатої Софійка скромно опустила голову і підготувалася ступити крок. Яким буде приз? Набір олівців? Альбом для фотографій? А може… мобілка, може?

— Перемогла… дружба-а-а! — радісно вигукнула старша вожата.

Всі трохи ніяково загули: видко, не лише Софійка приміряла на себе лаври. Такої суперниці не сподівався ніхто…

І призів нікому не довелося вручати!

Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько.

Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю.

— У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями.

— Га? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!

— А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?

— О, доцю, не питай!

— А все таки?

— Ой, то, доцю, наш знаменитий…

— Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!

Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.

Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.

— Допомогти? — просокорила запобігливо.

— Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами.

Гм, що ж вони приховують? Хоча… для села може бути незвичайною будь-яка гра на фортеп’яно!..

Але ж школа… Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.

— У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше.

— Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця.

— Але ж… Он і школу закриватимуть…

— А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!..

Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше!

А нічна музика — якби тільки й горя!

4. Ку-ку! Привіт!

Зате на підвечірок подали… вареники! Змилосердилась кухарка! Що то — особисте знайомство!

І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: мстились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників — який наїдок?

Бродила таборовим дворищем. Яке тут усе квадратне! Алейки, клумбочки — мов під лінієчку! Над ними — коробочки-корпуси. Мабуть, аби діти краще засвоювали геометричні фігури?

І все ж цікаво, чи дійшов уже лист? Чи пакують уже батьки омріяні ласощі?

Бродила й уявляла, що із замовленого вони покладуть до посилки. Ось тато хоче потішити Софійку пакуночком вафлів. Ось мама переконує, що він зіпсує дитині зуби. Ось дядько Сергій запевняє, що коли в міру, то солодке навіть сприяє натхненню. А Сніжана жартує, що має знайомого стоматолога. Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!..

Цікаво, а як там… Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає ...

Таємниці, таємниці! Мабуть, Софійка їх до себе притягує. Бо ж хіба можна лишатись осторонь, коли вно
1 стр.
Таємниці, таємниці! Мабуть, Софійка їх до себе притягує. Бо ж хіба можна лишатись осторонь, коли вно
1 стр.