Безтілесна людина

Джон Діксон Карр

БЕЗТІЛЕСНА ЛЮДИНА

З англійської переклав Андрій Євса

Перекладено за виданням: John Dickson Carr. THE HOLLOW MAN PENGUIN BOOKS, 1987

Редактор В. Ф. Сахно

Художнє оформлення В. І. Гаєвого

Перша труна

ЗАГАДКА КАБІНЕТУ ВЧЕНОГО

1. Погроза

Скільки найнесподіваніших припущень можна було почути, коли мова заходила про вбивство професора Грімо та про ще одне, вчинене згодом на Каліостро-стріт. І не без підстав. Ті з друзів доктора Фелла, хто полюбляє неймовірні пригоди, не знайдуть у переліку його справ ні неймовірнішої, ні жахливішої. І в тому, і в тому випадку злочинець мав бути не лише невидимим, а й легшим за повітря. Як запевняють свідки, він, убивши свою першу жертву, зник у повному розумінні цього слова. Другу жертву злочинець убив посеред безлюдної вулиці, проте ні свідки, які були тоді в різних її кінцях, ні взагалі жодна жива душа його не бачили; не залишив убивця на снігу й слідів ніг.

Старший інспектор поліції Хедлі ніколи, звичайно, не вірив у домовиків та чаклунів і мав рацію. І якщо й ви не вірите в чаклування, то згодом вам усе стане зрозуміло. Але дехто зацікавиться, чи не була постать убивці порожньою оболонкою, чи не виявиться вона невидимкою без капелюха, чорного пальта та маски, як ото описано у відомому творі містера Герберта Уеллса. У кожному разі було в ній щось моторошне.

Ми кажемо: «як запевняють свідки». Але ставитися до будь-яких свідчень, якщо вони не походять із цілком надійного джерела, треба дуже обережно. А тому, щоб уникнути плутанини, слід відразу сказати читачеві, чиїм свідченням він може вірити беззастережно. Іншими словами, необхідно вважати, що хтось каже правду, бо інакше не буде ніякої таємниці, а отже, і взагалі ніякого сюжету.

Ось чому потрібно мати на увазі, що містер Стюарт Мілз, секретар професора Грімо, розповідав правдиво принаймні про те, що бачив сам, нічого не додаючи й нічого не припускаючи. Крім того, треба мати на увазі, що свідки з Каліостро-стріт — містер Шорт, містер Блеквін та констебль Візерс — теж казали достеменну правду.

Отож одну з подій, що передували злочину, слід описати докладніше. Ми розповідаємо про неї за нотатками доктора Фелла, з тими важливими подробицями, які йому та старшому інспекторові Хедлі свого часу повідомив Стюарт Мілз. Подія сталася в задній кімнаті таверни «Уорвік» на М'ювієм-стріт в середу, шостого лютого, ввечері, за три дні до вбивства.

Професор Шарль Верне Грімо в Англії прожив близько тридцяти років і по-англійському говорив без акценту. Незважаючи на деяку різкість, особливо коли він бував збуджений, та звичку носити старомодний, із квадратним верхом капелюх і чорну краватку шнурком, Грімо був навіть більший британець, ніж його друзі. Про його минуле люди знали мало. Чоловік досить забезпечений, він волів бути «при ділі» і мав з цього непоганий зиск. Професор Грімо був викладач, популярний лектор і письменник. Небагато зробивши як письменник, він обіймав неоплачувану посаду в Британському музеї і мав доступ до рукописів, в яких ішлося, кажучи його словами, про «неприбуткове чаклунство». Це неприбуткове чаклунство було його пристрастю, на якій він збив капітал. Професора цікавили будь-які вияви надприродного — від вампіризму до «чорної меси» на честь диявола. Він сидів над такими рукописами з дитячим задоволенням, усміхаючись, раз у раз киваючи головою, і зрештою за свою пристрасть дістав… кулю в груди.

Грімо був розсудливий чоловік із глузливими вогниками в очах. Говорив він швидко, короткими фразами, гортанним голосом і мав звичку безгучно сміятися, не розтуляючи рота. Зросту він був середнього, але мав могутню грудну клітку й надзвичайно велику фізичну силу. Всі, хто жив у сусідстві з музеєм, знали його чорну з сивиною коротко підстрижену бороду, його окуляри, рівну ходу маленькими швидкими кроками, манеру вітатися, рвучко підіймаючи капелюха чи роблячи широкий помах парасолькою.

Мешкав Грімо відразу за рогом, у міцному старому будинку на західному краю Рассел-сквер. Крім нього, в будинку жила його дочка Розетта, економка мадам Дюмон, секретар Стюарт Мілз і професорів нахлібник Дреймен, у минулому вчитель, який тепер доглядав у Грімо за книжками.

Але небагатьох справжніх друзів професора Грімо можна було зустріти у заснованому ними своєрідному клубі в таверні «Уорвік» на М'ювієм-стріт. Члени цього неофіційного клубу збиралися чотири-п'ять разів на тиждень у заздалегідь замовленій затишній задній кімнаті таверни. Хоч кімната й не була власністю клубу, сторонні відвідувачі потрапляли туди не часто, а хто й потрапляв, бажаним гостем там не був. Найчастіше до клубу заходили метушливий, низенький на зріст і лисий Петтіс — авторитетний знавець історій з участю привидів, газетяр Менген та художник Бернабі. Але душею клубу, його незаперечним доктором Джонсоном[1] був професор Грімо.

Він тут панував. Майже щовечора протягом цілого року, крім суботи й неділі, коли він залишався працювати вдома, професор Грімо в супроводі Стюарта Мілза вирушав до таверни «Уорвік». Там він сідав у своє улюблене плетене крісло перед палаючим каміном і, тримаючи в руках склянку гарячого рому з подою, залюбки повчав присутніх. Дискусії, за слонами Мілза, точилися жваві, хоча ніхто, крім Петтіса та Бернабі, серйозно професорові Грімо по суперечив. Професор був люб'язний, але мав запальну вдачу. Присутні охоче слухали його міркування про справжнє чаклунство та чаклунство фальшиве, коли шахрайство насміхається над довірливістю. Він по-дитячому захоплювався містикою, а розповідаючи про середньовічне чаклунство, під кінець міг, мов у детективному романі, несподівано пояснити таємницю чаклунства. Ці вечори мали якийсь аромат посиденьок у сільському заїзді, хоча й відбувалися серед газових ліхтарів Блумсбері[2]. Так тривало до шостого лютого, поки у відчинені двері раптом увірвалося, мов подув вітру, відчуття лиха.

Мілз запевняє, що того вечора шалений вітер здійняв снігову завірюху. Біля каміна, крім професора Грімо, сиділи Петтіс, Менген та Бернабі. Професор, жестикулюючи сигарою, розповідав легенду про вампірів.

— Правду кажучи, мене дивує ваше ставлення до всього цього, — зауважив Петтіс. — Я, наприклад, вивчаю лише дивовижні пригоди, які насправді ніколи не траплялись. І водночас я до певної міри вірю в привиди. Ви ж — авторитетний фахівець з випадків, у які ми змушені вірити, якщо не можемо їх спростувати. І заразом ви не вірите й слову з того, що зробили найважливішим у своєму житті. Це однаково, якби в залізничному довіднику написали, що паровозами як засобами пересування користуватися недоцільно, або якби видавець «Британської енциклопедії» у передмові попередив, що жодна стаття в ній не заслуговує на довіру.

— А чом би й ні? — різко запитав Грімо хрипким голосом, ледь розтуляючи рота. — Мораль же вам зрозуміла?

— Мабуть, він перевчився і трохи зсунувся із глузду, — висловив свою думку Бернабі.

Грімо не відводив погляду від вогню і смоктав, мов дитина м'ятну цукерку, свою сигару, тримаючи її посеред рота; він здавався розгніваним більше, ніж це буває після невдалого жарту.

— Я знаю дуже багато, — заговорив він по паузі, — і запевняю: ніде не сказано, що кожний священик обов'язково віруючий. Але мова про інше. Мене цікавлять випадки, пов'язані із забобонами. Звідки пішли забобони? Чому люди почали в них вірити? Ось вам приклад. Ми згадували легенди про вампірів. У наші дні віра в них збереглася переважно на слов'янських землях. Згодні? Вона поширилась у Європі з Угорщини між тисяча сімсот тридцятим і тисяча сімсот тридцять п'ятим роками. Ну, а як в Угорщині дістали докази, що мерці можуть залишати свої могили й літати в повітрі у вигляді солом'яного капелюха чи пуху, поки приберуть людської подоби для нападу?

— І є докази? — запитав Бернабі.

— Іноді під час ексгумації на церковних кладовищах знаходили трупи — скоцюрблені, з кров'ю на обличчі та руках. Ось вам і докази. А чом би й ні? — стенув плечима Грімо. — В ті роки лютувала чума. Уявіть собі бідолах, яких люди поховали живих, гадаючи, що вони мертві. Уявіть, як вони намагалися вибратись із трупи, аж поки справді вмирали. Тепер ви розумієте, джентльмени, що я маю на увазі, коли кажу про справжні випадки, а не про забобони. Саме вони мене й цікавлять.

— Мене вони теж цікавлять, — пролунав незнайомий голос.

Мілз запевняє, що не помітив, чи хтось заходив до кімнати, хоч нібито й відчув протяг із відчинених дверей. Можливо, присутніх здивувала раптова поява незнайомця в кімнаті, куди сторонні рідко заходили, а тим більше там говорили; можливо, вони були вражені неприємним хрипким голосом, в якому чулись іронічно-врочисті нотки, але всі відразу подивилися в той бік. Мілз каже, що нічого особливого у тому незнайомці не було. Високий, худий, якийсь недоглянутий, у темному потертому пальті з відгорнутим коміром і м'якому ношеному капелюсі з обвислими крисами, він стояв, відвернувшись від полум'я в каміні, і погладжував підборіддя рукою в рукавичці, майже цілком затуляючи собі обличчя. Але в його голосі чи, може, в манері триматися, в жестах було щось невловно знайоме і водночас чуже.

Коли незнайомець озвався знову, всім здалося, ніби він пародіює професора Грімо.

— Ви вже даруйте мені, джентльмени, за те, що я втручаюсь у вашу розмову, — урочисто звернувся він до присутніх, — але я хотів би поставити видатному професорові Грімо одне запитання.

Мілз запевняє, що нікому й на думку не спало зу ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→