Зворотний бік світів

Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння

Дара Корній — письменниця, яка в непростий час навіювання глобалізації уникла впливу космополітизму й створила унікальний український Усесвіт. Це казковий простір світів, що в ньому гармонійно поєдналися прадавні знання наших пращурів, їхні світогляд і вірування з талантом Дари творити захопливу оповідь. У світах живуть знані з дитинства герої — Яга-Ягілка з кістяною ногою і нитяними клубками, що проводять до мети, давні протоукраїнські боги Род, Перун, Сварог, Лада, Мара. Проте водночас у таємничий простір казки потрапляють і звичайні земні люди, такі як Мальва й Остап, котрі, під впливом магії, зазнають переродження, а притаманна їм мудрість і доброта виводять їх на високий рівень духовного розвитку, що подеколи переважує досвід та знання безсмертних за правом народження. Особливою звабинкою Дариної оповіді є те, що письменниця повсякчас звертається до першоджерел — цитує «Велесову книгу», послуговується давніми сакральними символами протоукраїнців, відтворює міфічний простір нашої Батьківщини, коли її, згідно з переказами, населяли неври, а їхніми північними сусідами були кровожерливі й бездушні андрофаги.

Якби котромусь художнику запропонували створити мапу світів Дари Корній, то, очевидно, він би перейнявся питаннями, що ж було від початку і хто вигадав саме такий устрій казкового Всесвіту, бінарний за своє сутністю, змушений постійно перебувати в протиборстві. Саме в четвертій книжці — «Зворотний бік світів» — відповіді на ці непрості питання, які, напевно, поставали перед кожним читачем від початку казкової саги. Звідки беруть початок світи і чи зможе котрийсь із них перемогти і запанувати назавжди? Можливо, настане ера Порубіжжя (світу між Навою та Явою, який є напівживим і напівмертвим воднораз) чи Міжчасся? А може, визначиться переможець у споконвічній битві Світлого і Темного світів? Або ж усе заллє одноманітна й непоправна сірість і пліснява суцільним наростом покриє все навколо? Але чи існуватиме казковий Усесвіт у такому переродженому вигляді, адже все має бути врівноваженим і гармонійним… І загибель однієї зі складових світового ладу неминуче покличе за собою смерть усього сущого, утворить величезну вирву, до якої невблаганний Хаос затягне все живе, і лишаться лише роботи-істоти із запліснявілими душами і напівмертві-напівживі…

Протягом трьох попередніх частин світів читача не полишало відчуття, що казковий простір опинився на межі катастрофи. Дара Корній не раз докидала епізоди, які вели вигаданий нею Всесвіт до неминучої прірви. І хоча читач розумів, що це лише алегорія, усе ж відчуття дежавю або кривого дзеркала сучасності не полишало. Як часто ми бачимо, що й реальні сильні нашої буденності не можуть домовитися між собою, керуючись дріб’язковими обрáзами і меркантильними інтересами…

Оця проста істина «збереження рівноваги», аби не допустити руйнування світу навколо нас, — це, напевно, те найважливіше, чим ділиться Дара Корній зі своїми читачами. Письменниця завжди щира. Вона не лукавить, коли промовляє: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння…» А ще Дара інтригує, бо не пише в кінці своєї четвертої книжки ні «далі буде», ні «кінець історії». Тож надія на продовження пригод Мальви Задорожної таки є!

Тетяна Белімова

Дара Корній

Зворотний бік світів

Отож, приймаємо кожен частку свою та йдемо.

І скажу те, сину мій, що час не страчено,

бо вічність перед нами.

А там побачимо Пращурів своїх і матерів,

які порядкують на Небі й отари свої пасуть,

і жниво своє жнивують, і життя мають, як ми.

Велесова книга (д. 26)

Частина перша

1. Донька свого батька

Нічне небо світу неврів, тихе й погоже, було геть-чисто засіяне зорями. Молочна дорога, яку, за легендою, створила Праматір Земун, коли випадково вилила на чорний оксамит ночі молоко, мирно тримала у своїх обіймах Усесвіт. І Всесвіт спочивав на могутніх раменах Творця, який ніс його, як лагідний батько, обережно та дбайливо. Куди? Птаха часто запитувала себе — куди несе всіх нас Творець і як довго він це робитиме? Коли врешті йому то набридне? Так, він добрий батько. Але й добрі батьки час від часу потребують відпочинку та спокою. Чи відпочиває коли-небудь Творець? Напевне, ні…

Зітхнула. Птаха любила нічне небо. Щойно перша зірка з’являлася на небосхилі, як довкола, наче за помахом чарівного крила Жар-Птиці, усе стихало. Вечір ніжно підкрадався спочатку до неба, тоді до землі. Земля швидше кидалася у його обійми, аніж небо. Бо коли в небі ще було досить світло і поки не зоряно, то земля вже вкладалася спати.

А диво першої зірки на вечірньому небі? Кажуть, що вона народилася з першої сльозинки повелительки любові Лади. Красива легенда, красива жінка, справжня жінка, жінка-мрія. Жінка-богиня. Дружина її батька. Чи не дивина? Птаха поки не може звикнути до думки, що в неї з’явився батько. Ні, не так. Вона не може зрозуміти того, що всі ті віки, які вона вважалася сиротою, він завжди був. Але не завжди поруч.

Умовності… Він говорить їй про якісь умовності. Які умовності могли бути в тому, щоб не визнати свого батьківства перед безсмертними? Гаразд, нехай. Байдуже до всіх на світі безсмертних… Однак принаймні їй він міг зізнатися?! Міг! Але довів ситуацію до критичного безглуздя. Перуниця могла це прийняти та зрозуміти, Птаха-Слава — ні. Поки ні. У душі двоїлося. Тепер твердо знала, що вона і є та сама дружина Перуна, та сама Перуниця, яка колись дуже-дуже давно перемогла в битві з темними, яка власного чоловіка настільки сильно та віддано кохала, що погодилася на пропозицію Творця небесного. Її повернули до життя. Так, її, а не якусь іншу, може, навіть більш гідну душу.

Вона тепер та сама Птаха-Перуниця, з великим призначенням. Але цього разу не дружина Перуна. У Творця доволі своєрідне вміння втілювати наші благання. Дуже хотів, Перуне, отримати свою Перуницю? Гаразд, отримуй.

Отримав. Тепер вона його донька. Донька мами Арати і батька Перуна.

Птаха стояла на одному з небагатьох лисих пагорбів світу неврів. Вона навмисне попросила трохи часу в Мирослада перед Ритуалом. Перед тим, як Мирослад усуне закляття Місяцівни, закляття знесилення. А потім Перун проведе обряд відновлення світу Невридії. Мусила побути наодинці з собою, зануритися у власні почування. Так багато сталося за останні дні і ще багато має статися. Відчувала це. Вона не була Оракулом, вона не вміла передбачати майбутнє, просто знала, що для всіх світів найгірші випробування ще попереду. І вона, дивним чином, теж уплуталася в це. Навіть більше, перетворилася на привід до тих негараздів та бід, які вже почалися.

Небо заспокоювало. Розкинула в різні боки руки, повернула долоні до неба. Світло Місяцівни було холодним. Воно не давало сили, але наповнювало почуттями.

Любов… Вона вміє і знає, як воно — любити. Їй подобається любити не тому, що це обов’язок для світлих — любити ближнього. Це вона вміє дуже добре. Однак у її серці існує ще одне мірило любові, приватне. Бо геть по-особливому вона любить Мальву, ніжну і водночас сильну дівчинку-квітку. Юнка відшукала в серденьку Птахи маленький затишний куточок, котрий довіку належатиме тільки їй. Також по-особливому вона любить Остапка — хлопчину зі світу, якого вже немає. Точніше останнього живого зі світу його матері. Вона воліла б мати такого сина. Материнською вона могла назвати свою до нього любов.

Учитель Посолонь. Рідний, дорогий, важливий, мудрий. З ним дорослішала, набиралася досвіду, робила помилки. Він, як умів, направляв і виправляв. Це він, зрештою, наполіг на її навчанні у світі неврів, коли зрозумів, що сам не впорається з надто вже самовпевненою ученицею. Вблагав Мирослада «допомогти». І Мирослад допоміг. Її гординю було поборено. Натомість прийшло велике розуміння власної значущості для Всесвіту, як і розуміння цінності та неповторності кожного живого створіння. Марнославство, чванливість почали здаватися чимось геть безглуздим. Світ неврів назавжди вилікував норовливу Птаху. Яка тоді ця любов? Батьківська. Такою любов’ю добрі діти люблять своїх татів.

Стрибог. Її Стриб, її кохання. Птаха досі його кохає. Згадала слова Посолоня про вищість любові над коханням. Невже правда? Досі не могла прийняти слушності тих слів.

Перун… Хто він для неї? Той, хто зараз її береже, чи її половина? Половина від чого? Від цілого чи від украденого?

Він — її справжній батько, якого ніколи не знала.

Не знала? Хіба? Адже добре пам’ятає його руки, запах тіла, дотик шкіри до обличчя, колючі вуса і заливистий власний сміх, коли він підкидав її, малу веселуху, до неба.

Перун — хто він насправді для неї? Батько чи охоронець?

Могла, звісно, постаратися називати його батьком, а вважати ним — поки зась. Та навіть зі словами було нелегко. Слово «батько» не просто застрягало в горлянці, воно навіть не народжувалося в серці, коли вона дивилася на Перуна. Мальві було простіше прийняти Стрибога, бо той направду не знав, що в нього є донька. Перун знав, однак чомусь не хотів зізнаватися в цьому світові. Отже, зрікся, відмовився?

Ні, не зрікся і не відмовився. Бо завжди намагався дбати про її безпеку, мати на оці. Та хіба це батьківство? А як тоді бути з казками на ніч, колисковими, важливими розмовами про неважливе, завжди проблемним дорослішанням?

І вкотре Птаха повертає до цього простого ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→