Серце гарпії

Марина Соколян

Серце гарпії

Частина I

Вістове

Якихось три кілометри — хто би знав! — а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі — чи то персики вже? — садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини — либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно — старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно — чорт! — на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом — хлюп, холодною водою по лобі, потічки — щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд — двоє, жінка і чоловік, пахне — о! — яблуневим варенням, а ще трохи — рибою.

— Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос — чи не обідав, звідки та злість?

— Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямовує пухке та рум’яне, а нині — ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка — чому Ганичка? Тут сказали би радше «Аня», хіба ні?

— Дякую, матінко… — стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

— Ну так ти цеє… зайди до хати, — промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

У хаті і справді недавно яблука варили — густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще — фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі здебільш, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

— Сідай сюда-о, — скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика. — Я щас кампоту тобі з холодільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише «бу-бу-бу» чоловікове чути, невдоволене й похмуре. «Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…» — бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки — люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає — і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне — руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно — зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею — туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

— Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… — дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатним варивом. — Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий — із груші-дички найкращий компот…

— Нада ж було маршруткою їхать, — далі картає жінка. — А хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

— Хотіла тут пожити трохи. Ну знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

— Тихо, да, — сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває. — А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани — там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

— Та ні, — тихо каже мандрівниця, — мені би подалі від тих «лагерів»… Зняти, може, хату де скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь помітно тремтить.

— Ви мені… дуже помогли. Не знаю як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

— Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та — за два перехрестя, трохи не на околиці — якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти — нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж абощо перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик — геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає у двір.

— Лєтня кухня, — кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду. — З той сторони — удобства.

Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак — знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається — не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий — он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

— Ну то… зайдемо? — питає заброда.

Кривиться Юхим.

— І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

— Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

— Звать тебе як? — зітхає приречено.

— Я… — раптом губиться заброда. — Я Лapa.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

— Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі — мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко — назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок навпроти входу і падає там у низьке — аж сягає сподом долівки — крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає — оце ще справді циганські чари! Коли б іще серце не так стугоніло, коли б лише не так хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лapa, ні. Ти — Ярка, зроду й донині.

Бо Лapa, серце моє, Лapa — це я.

* * *

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому — підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий — це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності — о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

* * *

Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко — дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.

Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш — халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої — та і починалось же незлецьки!

— А знаєте що? На горищі клубу — привиди!

Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:

— Та ну? Відки знаєш?

— Сестра мені сказала! — хвалиться Ярка. — В мене сестра — чарівниця!

— Чаївниця! — радіє Михась.

— А що я її ніколи не бачила? — не йме віри Леся.

— Ну бо чари! — відмітає сумніви мала шибениця. — Ото ти й не бачиш!

Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся — серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасн ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→