Карпатський капкан

Сергій Ухачевський

Карпатський капкан

Ідея Сергія Гаврилюка

1

Москва. 1951 рік, 15 квітня,

Красна площа, 12:45 за московським часом.

Дивакувата ця Москва… Така чужа… Холодна… Непривітна… І така вона різна…

Убогі задвірки з власним клопотом, з босоногою шпаною, що ріжеться в «ножички» або в пристінок, з чоловіками в потертих куфайках і заношених майках, що з ранку до вечора забивають козла під горілку… Жінки, втомлені невеселим життям на спільній кухні біля каструль, пранням білизни, сварками із сусідками й постійним дефіцитом. І так мало свят… Та й тільки радості з того, що «наша страна — первая в мире»… Про це волають передовиці газет, про це харчать репродуктори на всіх перехрестях… Не важливо, чого насправді держава досягла, а важливо, що «перша»! Дивишся на людей, і помітно, як гордість їх аж розпирає, коли вони чують магічне слово «перша». Їм так і хочеться шарпнути комір сорочки й підставити розхристані груди та веснянкувате лице під холодний вітер, щоб він куйовдив волосся, щоб сльози наверталися на очі… Від радості й щастя за себе — «перших з перших».

У задзеркаллі цього світу існує й інше життя — парадне. Теж з відтінком пихатості, відчуттям обраності та прихованого месіанства, яке проявляється в нав’язливій любові до всього людства та переконаності, що саме тут вершина цивілізації — й більш ніде. Дискусії зайві. Але, як доважок до парадності, це життя присмачене багатими крамницями, достатком і високим суспільним статусом. Зовні воно презентує себе дамами в манто з хутряною оторочкою, чоловіками в дорогих костюмах, сигналами клаксонів авто, парадними офіцерами та впрілими від ситості й власної значущості чиновниками. Цей світ не збирався рвати на горлі комірці, але завжди майстерно закликав робити це інших, пропагуючи таку ідеологію. І з репродукторів знову й знову харчало: «закатив рукава», «уверенной поступью», «решительными действиями», «раз и навсегда», «народ и партия», «враг не дремлет, товарищ»!

Та було й те, що об’єднувало і задвірки, й тих, для кого це життя складалося успішно… Це відчуття власної значущості, як народу, що переміг у великій війні. Воно й досі висіло в повітрі, мовби не минуло шість років з часу перемоги… Мовби не полягли в полях ні за цапову душу мільйони громадян цієї країни, а сотні тисяч інвалідів війни, неприкаяних морфіністів і алкоголіків, що псували загальну картинку щасливого життя, не були викинуті на Валаамські острови… Те відчуття безапеляційної значущості постійно підсилювалося патріотичними піснями з репродукторів, промовами вождів і звітами про успіхи робочих, колгоспників, учених та інтелігенції… І переконанням лежачого під штахетником п’янюги, що «мы можем все».

* * *

У цю першу сонячну неділю квітня московський люд вийшов на вулиці. Може, для того, щоб погрітися на сонці, поторгувати витрішками чи просто, — бо так робить «уся Москва». Натовп заполонив Красну площу та прилеглі вулиці, окупував ГУМ, пивні кіоски, ятки із содовою, морозивом і біляшами. Стояв радісний лемент, його приглушували бравурні марші, які вихрипував деренькучий репродуктор, та нескінченні хвальні оплески. Ось і зараз конферансьє виголошував: «Сейчас вы услышите украинскую народную песню «Летела кукушка». Песня о нелегкой доле украинских крестьян Галичины, которых до 1939 года беспощадно угнетали польские паны. И об их испоконвечном стремлении к обьединению с великим русским народом в едином государстве, под мудрым руководством товарища Сталина и Коммунистической партии Советского Союза»!

Рваний грім оплесків накрив хвилею вуличку, якою дівчата в легких сукнях, беретиках і білих шкарпеточках цокотіли підборами по бруківці. Вони трималися попід руки, весело проходячи повз дивакуватого дядька.

Дядько зупинився, немов спотикнувся, й, задерши голову, прислухався… З гучномовця тужливо тягнув хор:

Летіла зозуля та й стала кувати,

А то не зозуля, то рідная мати.

Якби мати знала, яка в мене біда,

Вона б передала горобчиком хліба.

Горобчиком хліба, синичкою солі,

Ой мамо, ой мамо, як тяжко в неволі…

Дівчата мимоволі звернули увагу на чоловіка, пирснули смішком і пішли далі. Дядько, одягнений у підрізану засмальцьовану морську шинель і дивний капелюх з мереживною стрічкою, тримав на плечі гострильний станок. Він був наче сторонній на цьому святі життя. Дядько не став дослуховувати пісню, повів байдужим поглядом на дівчат, підкинув на плечах станок і вийшов на Красну площу. Зупинився, почухав потилицю, дивлячись, як до мавзолею Леніна тягнеться черга «паломників». Глянув на собор Василя Блаженного, зняв капелюха, похапцем перехрестився. Роззирнувся й прошепотів під носа: «І це — третій Рим?! Вавилон нечестивий»…

Розвернувся й під важкою ношею доволі легко пішов у бік Старої площі. Помітно, що чоловік був чужим у цьому місті, але добре орієнтувався в ньому. Він двічі зупинявся, ставив станок на асфальт, розгинав спину, витирав долонею піт з чола, закурював, оглядав свій робочий інструмент з усіх боків — присідав довкола нього, щось поправляв, задоволено переглядався з перехожими, наче похваляючись своїм станком-годувальником. Іноді весело пропонував:

— Мил человек, может, поточить че? Ножичек, бритву? Правим складно да ладно! После моей работы бритва сама бреет, а с острым ножичком и пацан смелеет!

Але сьогодні нікому не треба було нічого гострити, тому дивакуватий дядько знову брав станок на плече й рухався далі.

За півгодини у скверику неподалік Луб’янки чоловік вкотре зупинився, сів на лавку, дістав з кишені газету, розгорнув і взявся читати. За мить поруч усівся ставний військовий з погонами полковника, зняв кашкета, поклав поруч. У нього був сторожкий погляд і плавні, мов котячі, рухи. Зазвичай так поводяться професійні розвідники.

— Як дісталися, товаришу? — запитав офіцер.

— Без пригод, товаришу, — відповів дядько з ледь помітним смішком.

— Столиця сподобалася?

— Писав Іван Богослов: «Вавилон великий, мати блудницям і мерзотам земним»…

— Ви стали священиком?

— Ні, мабуть філософом. А Москва… Дихати тут важко, мов хтось горло стискає.

— Даремно ви так. Москва — чудове місто. Тут багато вихованих і розумних людей. Мені тут подобається жити й працювати. А народ є різний…

— Народ різний, а дух нечестивий, — перебив офіцера. — Болото затягає, і вас затягло. Гріх — липкий, а чоловік — слабкий.

— Може, й так, товаришу, може, й так… — офіцер на мить задумався. — Я й сам сумую за Батьківщиною, за Карпатами, де так круто змінилася моя доля. Дуже сумую. Тільки мені тут потрібно жити, як живуть усі — радісно й щасливо, — затнувся і вирішив перейти до справи: — Хвоста не було?

— Ходив дворами, ходив вулицями кілька годин. Чисто… Хто-хто, а я б помітив.

— Ваші вже на місці?

— Так, усе готово. А наш як?

— Сьогодні о третій, е-е-е, — поправився, — о п’ятнадцятій нуль-нуль…

— Я зустріну. Не віриться… П’ять років, як один день.

— П’ять років… — погодився полковник. — На словах для мене щось передавали?

— Ні, працюємо, як працювали. Мінімум контактів.

— Це добре. У нас зараз усі під ковпаком, — одягнув кашкета, підвівся й коротко кинув наостанку: — Удачі тобі, Василю.

Дядько промовчав і навіть не повів очима на полковника, тільки коли він зник з поля зору, пробубонів під носа: «І тобі, Миколо, удачі». Перекинув ногу на ногу й знову заглибився в читання газети. За кілька хвилин відірвався від неї, стиха пробурмотів:

— Єресь і пропаганда, — глянув на годинника, промугикав: — Прум-пурум… Пора, — звівся й знову повторив: — П’ять років, як один день…

* * *

Лондон. 1946 рік, 2 вересня,

Штаб-квартира Секретної розвідувальної служби МІ-6 зовнішньої розвідки Великобританії,

14:13 за Грінвічем

У шифрувальному відділі, здавалося, панував хаос. У залі з кількома десятками компактних бюро, за якими працювали жінки та чоловіки у військовій формі, стояв гомін, мов на лондонській біржі в день торгів; дзеленчали телефони, глухо цокотіли телетайпи, клацали друкарські машинки. Кімната була прохідною, тому люди зі стрічками повідомлень, листками рапортів і стосами доповідей сновигали між бюро взад-вперед, посилюючи враження безладу.

У кутку біля дверей із табличкою «Шеф відділу лейтенант Дж. Хадсон», за столом, що був заставлений телефонами, папками й стосами паперів, сидів сержант з мужніми рисами обличчя й шрамом через усю ліву щоку. Він верещав у телефонну трубку: «Перевірте! Сто разів перевірте цю інформацію»! Схоже, сержант був головним у цьому царстві хаосу, й тільки він розумів, що тут відбувається, куди і як тече інформація та що зробити, щоб вона знаходила вірний шлях. До всього, сержант виконував функцію ад’ютанта, вирішуючи, кого можна пускати до «шефа Хадсона», кого ні. І зараз біля нього в черзі вишикувалося кілька дівчат із теками в руках. Вони закоханими очима дивилися на красеня-сержанта.

Раптом різко розчинилися двері, до зали влетіла білява жінка років тр ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→